Галина Пагутяк - Потрапити в сад

І все ж попри ту ненав’язливу безкорисливість Петро зрозумів одну річ: Артурові він для чогось потрібний. Перші кроки молодого спеціаліста на життєвому шляху ознаменувалися відкриттям механізму людських стосунків: «Ти — мені, я — тобі». У школі він проводив уроки, а натомість одержував гроші. Давав їх хазяйці і діставав дах над головою і такий-сякий харч. Хоч перший вид стосунків був принизливим, якщо керуватися високими принципами. У майбутньому, гадав Петро, буде інакше. Письменники, художники, музиканти не повинні продавати власні твори. Правда, хто тоді захоче цим займатись? Але залишаться справжні митці, а не халтурники. Так само з учителями: яка може бути плата за спілкування з дітьми, прогулянки з ними до лісу, за розповіді про речі близькі й дорогі йому? Петро не насмілювався поділитись своїми думками навіть з Артуром, котрий уявлення не мав про учителювання й нестачу грошей. Оці розкішні наїдки й напої він, можливо, дістав, ледь простягнувши руку, з якогось іншого просторово-часового виміру. Втім, Петрові було приємно, що йому випала честь спілкуватися з потойбічними силами. І все ж непогано було б зараз лежати в сільській хаті перед телевізором, дивитися суботній фільм і радіти, що завтра вихідний.

Не встиг він це подумати, як опинивсь у своїм власнім ліжку перед телевізором. Йшов детектив. У соборі знайшли священика з проламаною головою. На екрані дефілювали монашки, красиві, як кінозірки. Їм хотілося палких обіймів, танців, яскравої одежі, але вони вдавали, що нічого не хочуть.

З хазяйчиної кімнати вийшов старий рябий кіт з пошарпаним вухом, надсадно і хрипко нявкнув, сів перед телевізором, чухаючи собі спину.

— Киць-киць, — покликав його Петро, котрий ніяк не міг зігрітись у широчезному ліжку.

— Чого тобі? — буркнув кіт. Голова у нього трохи сплющилась від складної фізичної вправи — чухання задньою лапою.

— Як це тобі вдається? — нещиро здивувався Петро, якому конче хотілося, щоб кіт поспав біля нього, бо у фільмі, здається, збиралися ще когось пришити.

Кіт лише гордовито пирхнув.

— Не хочеш, не треба! — підкреслено байдуже мовив Петро і втупився в телевізор.

Це вплинуло на кота. Він почухався ще трохи і сказав:

— А я й не вечеряв. Де вже тут спати!

— То злови собі мишу.

— А я хочу бутерброда з чорною ікрою!

...Петро знову опинився на канапі, застеленій домотканим килимом, з чаркою в тремтячій руці.

— Може, обійдемося без жартів?! — визвірився він, не годний себе стримати.

— Ти щось сказав? — зазирнув до кімнати Артур. — Я тут шкарпетки натягаю. Старий любить повний парад.

І знову щез.

«Чортзна-що», — подумав спантеличений Петро і голосно мовив:

— Я тобі книжку забув привезти. Може, іншим разом?

— Погано, коли людина забуває.

— Я ж не збираюсь її привласнити.

— Я не це мав на увазі, — сухо відказав Артур.

«Не буду більше в нього брати книжок!»

— Де це твій знайомий? Уже пів на одинадцяту, — позіхнув Петро.

Артур підійшов до годинника, що стояв на книжковій полиці, і спокійнісінько перевів стрілку:

— Дев’ята тебе влаштовує?

— Мене влаштовує, але для решти людей зараз пів на одинадцяту.

— Ха! Час — відносне поняття. Щойно, коли я надягав шкарпетки, ти в цьому переконався. Люди створили ілюзію часу, щоб не розминутись у просторі, а все одно розминаються, аж гай гуде. Стривай, ти так дивишся, наче повірив, що я всемогутній. Я лише звільнений від багатьох умовностей...

— А що, так легше жити?

Артур на хвильку розгубився:

— Ну, якби це було головним...

— А я б хотів, щоб мені жилося легше, тобто вільніше. Не якісь там особливі матеріальні блага, а власне житло і можливість подорожувати скільки заманеться. Це тепер з’явилось таке бажання, відколи пішов на роботу.

Петро випалив ці слова скоромовкою, бо йому все-таки ніяково було за свої невисокі мрії.

— Смішно, правда?

— Чого ж, — ліниво потягнувся Артур. — Мене тішить твоя щирість. І взагалі, цьому лихові можна зарадити. Де ж це наш дідуган? Напевно, засідає в ЖЕКу.

— Я не прошу в тебе допомоги...

— Звісно, краще просто мріяти. Здійснення всіх бажань робить людину нещасною, — лукаво мовив Артур.

Пролунав дзвінок у двері, різкий і настирливий. Коли на нього натискав Петро, звук виходив мелодійним. Чергова витівка Артура: різні дзвінки для кожного з гостей. Петрові, щиро кажучи, не хотілось зараз ні з ким знайомитись.

Та йому й не довелося. Прийшов не хто інший, як старий у парусиновому плащі. Мав на собі той самий плащ, але під ним доволі пристойний костюм і сорочку в коричневу смужечку.