Галина Пагутяк - Потрапити в сад

— Ні, з тобою — ні. Хоча нічого доброго мені надалі не світить. Правда, є ще одна річ, яка не дає мені нудьгувати.

— Яка?

— Таємниця, — загадково посміхнувся Петро, і раптом йому стало тоскно.

Марія, проте, не допитувалась.

— Колись я тобі розповім про неї...

— Добре, — згодилася дівчина. — У мене теж є таємниця, і коли я буду старою, то, може, теж розповім.

— Не уявляю тебе старою. Себе так: я буду лисий.

— Чому?

— Як тато. Я вже почав лисіти.

— Ну, що ти... Ой, пора вже вертатись!

Вечоріло. Вуличний годинник показував за двадцять четверту.

— От бачиш, зовсім рано! — пожартував Петро і в ту ж мить біля фонтана, що звався «Самсон», помітив старечу постать у парусиновім плащі. Дідок посміхнувся Петрові й, зігнувши гачком палець, покликав до себе, показуючи на дзюрку води, що струменіла з левової пащі.

Від цієї усмішки хлопцеві зробилось недобре. Він схопив Марію за руку, бо наближалася машина і переходити дорогу було небезпечно. Якби з ним не було дівчини, Петро, мабуть, втік би світ за очі.

(Єдине, що нам лишається, — відданість і милосердя. Завжди знайдеться хтось, кому вони потрібні. Пробач — я не можу нині тебе захистити. А потім буде пізно. Завжди так було і буде. Ось зупиняється автобус, я подаю тобі руку на прощання, і ти гукаєш: «Пиши!» Куди, куди писати? Де ми будемо?..)

Був суботній вечір, похмурий, осінній, дощовий. Вже сутеніло, коли на спорожнілій, відкритій всім вітрам і зливам вулиці з’явився високий хлопець в довгій темно-синій куртці й старанно випрасуваних штанях. Мав перекинуту через плече торбину з мішковини, на якій сповіщалось англійською мовою, що Алла Пугачова — радянська артистка. Він дуже поспішав і навряд чи повертався з театру чи з побачення. Хапав дрижаки, бо куртка не захищала від пронизливого вітру, а піднятого коміра було мало, щоб затулити безборонну шию.

Біля наглухо зачиненого гастроному він спинився, звів очі на сусідній будинок, шукаючи якесь вікно, і побачив, що воно освітлене. Хлопець полегшено зітхнув, хоча напруження ще не зійшло з його лиця. Здається, він бажав знайти тут нічліг, але не був певним, чи все складеться гаразд.

Піднявся ліфтом на сьомий поверх і опинився перед квартирою № 9, двері якої відрізнялися від усіх інших тим, що не мали вічка, цього підлого витвору урбанізованої цивілізації, через який вирішувалося — впускати чи не впускати гостя.

— Привіт!

— Привіт! Заходь...

Господар був одних із хлопцем літ, зодягнутий у грубий сірий светр, вельветові джинси і капці на босу ногу.

— Може, я невчасно? — промимрив Петро, побачивши у кімнаті пишно накритий стіл з білосніжною скатеркою і вазою з темно-червоними трояндами.

— Навпаки! — посміхнувся господар. — Нас буде тільки троє. Маленьке сімейне свято.

— Яке?

— Сюрприз.

Петро скинув куртку, пригладив рукою мокрого чуба й поліз до своєї торбини:

— А я ніби передчував! Шампанське, правда, сухе... Ти вже вибач, Артуре, що я без попередження. Цього разу не думав їхати, але педрада закінчилася раніше, то якраз встиг на автобус.

— Доля, — розвів руками Артур. — Оскільки третього гостя ще нема, то давай вип’ємо, щоб ти зігрівся.

Петрові аж зарябіло в очах від етикеток на пляшках. Він ковзнув трохи сумним поглядом по затишній, теплій і, головне, цілком окремій кімнаті. Йому доводилося животіти на квартирі у доброї, але трохи набридливої бабці.

Артур відпив трохи з чарки й запитав:

— Ну, як справи на педагогічній ниві? Так само? Невігластво, дрібні чвари, побут — і нема цьому кінця?

Петро криво посміхнувся, але від думки, що його чекає вечеря і дружня бесіда, потепліло на серці:

— На той рік думаю вступати до аспірантури.

— До аспірантури? — перепитав Артур. — Це непогано — аспірантура на Землі...

— Що?

— Та кажу, що аспірантура на землі, а великі ідеї на небі. Даруй за пишномовність, але я трішки скептик. Ну, що ж... Сьогодні ж познайомлю тебе з потрібною людиною.

Петро почервонів:

— Не треба...

— Кажу, що сьогодні познайомлю тебе з потрібною людиною, котра дасть тобі пораду, не більше.

— Вибач, я подумав...

— Я аферами не займаюсь! — відрубав Артур. — Закуси краще ось цим бутербродом з ікрою.

— А хто це буде?

— Побачиш!

Кімната, у якій перебували обидва молодики, була обставлена без претензій, зате з шафою, повною книжок, що мали свідчити про нахили господаря. Петро дивувався, наскільки збігаються їхні смаки. Крім того, Артур, здається, симпатизував Петрові й не був до нього ані на крихту скупим: позичав все, що завгодно. Скільки питань хотів з’ясувати Петро, котрий відвідував Артура вже другий рік, але той напрочуд спритно ухилявся від відповідей. Петро не вважав себе таким вже довірливим телятком, однак і хапати за горло людину безкорисливу й щиру не міг. Це ж був, по суті, єдиний його друг. Правда, спочатку Петро почувався кепсько. Навіть хотів записатися на прийом до психіатра, бо його почали мучити галюцинації. Одного разу на цій же квартирі привиділося, ніби над ним стоїть хтось з ножем. Петро схопився з розкладачки, на якій солодко спав після добрячої вечері, наробив крику, розбудив Артура, ще й розплакався, як дитина. Артур не сміявся з нього. Якби сміявся, то Петро нізащо більше не переступив би порога цієї квартири. Він не забував образ. Водночас змушував себе думати про Артура добре, вперто відганяючи думки про нечисту силу. Врешті Артур, значно вищий за нього інтелектуально, благородний і великодушний, аж надто безкорисливо опікувався неприкаяним сільським вчителем.