Дивне почуття виникло у хлопця, і довго він не хотів розплющувати очі, довго тримав на слуху придумані звуки і навіть бачив себе там, унизу, як він потискує десятки рук і приймає квіти. Боже, яке це п'янке відчуття – знати і бачити, що ти обожнюваний усім народом, бачити, як народ дивиться на тебе, як прислухається до кожного твого слова і навіть невдало та невлад сказані слова сприймає, затамувавши подих.
Невже це завжди так? Невже так трапляється з усіма, кому вдається опустити свій дирижабль на поле поряд із місцем, де живе народ? Ні, в це не віриться! Не може цього бути! Народ не сліпий і не глухий – він бачить і відчуває, хто його дійсно любить, а хто тільки говорить про це. У народу інтуїція така, що коли раптом який сумнів виникне, то все – не чекай ні квітів, ні оплесків.
А дирижабль тим часом, несучи у своїй гондолі сплячого Мешканця та замріяного хлопчину, летів далі, несений вітром у кудизавгодному напрямі, й усе було в нього попереду, як усе було попереду й у двох чоловіків, і в чомусь навіть не залежало їхнє майбутнє від зміни напрямів вітрів, а ось від чого залежало – сказати було важко. Щось було над ними, і над дирижаблем, і над вітрами. Щось вершило історію і зумовлювало місце кожного в ній. Але ні люди внизу, на землі, ні двоє в гондолі не знали про це, а тому жили очікуванням здійснення своїх доль, вірячи, що здійснення це залишиться яскравою плямою в історії країни і народу.
І прийшов сон до шофера. І залишився з ним.
У темряві під звичне потріскування бортів шофер усміхнувся блаженно, на час сну прощаючись із болем у руці та з відчайдушним відчуттям самотності.
Машина їхала швидше, ніж зазвичай, і тому її трясло сильніше.
Перед заплющеними очима виникли жовті поля пшениці, по яких низький вітер ганяв хвилі.
І машина їхала по цих полях, наполовину потопаючи у пшениці.
Їхала м'яко та плавно, мовби пливла.
Попереду за полями піднімалася вогняна куля літнього сонця, і промені його, відбиваючись од жовтих хвиль пшениці, як від морської гладіні, йшли знову вгору, в небо, де лягали жовтими плямами на тонкі безневинні хмари, що летіли по небу тільки для краси.
Якби у машини було лобове скло – від нього теж пішов би вгору який-небудь відбитий сонячний промінь.
Але лобового скла не було. Сонце світило просто у вічі шоферові й сліпило так яскраво, що він усе сильніше й сильніше мружив уже заплющені очі.
І так пливла машина у пшениці, що доходила вже до бортів кузова, а назустріч машині пливли човни, в яких сиділи люди з косами і серпами. І не було у тих човнів весел або моторів, але пливли вони назустріч, і деякі з них уже пропливали мимо.
Тонка хмарна плівка на хвилину ослабила сяйво денного світила, і шофер одразу відчув це. Він перестав мружитись, але очей не розплющив.
І побачив, що за човнами, які пливуть йому назустріч, пливуть плоти, на яких теж сидять люди і в руках тримають червоні прапори і транспаранти, на них білим по червоному написано цифри.
Тільки коли плоти майже порівнялись із його машиною, шофер зрозумів, що за цифри виписано на яскраво-червоній тканині. Цифри ці були гордістю всього народу й усієї країни, й означали вони, скільки чавуну виплавлено на душу населення, скільки вугілля видобуто на ту саму душу, скільки гасу, солярки, м'яса та масла має кожна душа.
І знову всміхнувся блаженно шофер, радіючи цим цифрам і все ще трохи дивуючись із того, що і човни, і плоти пливуть по пшениці без весел і моторів. Але радість була сильніша за здивування, і тому радість залишилась, а здивування зникло. Чому дивуватися? Тільки тому, що його простацькому розуму щось здається незрозумілим? Ні. Через це дивуватися не варто. Якщо пливуть вони – значить, можуть пливти, значить, не вивелися на руській землі кулібіни, ползунови та брати черепанови, а на далеких від Русі землях не вивелися кампанелли, маркси та їхні брати по ідеях. У всякого земного руху існує порядок, і ніщо не може рухатися всупереч йому.
І ось уже залишилися позаду машини, і човни, і плоти, перетворившись на цятки, що віддаляються і зникають, а попереду лежав нескінченний жовтий простір. І був він вільний од предметів, лише вітер усе так само ганяв по пшениці хвилі, й так само відбивали вони сонячні промені, вже не такі косі тому, що сонце до цього часу піднялось і зайняло на небі одне зі своїх улюблених місць, із якого можна було світити просто вниз.
А машина все глибше заходила у пшеницю. І зник за колоссям горизонт.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу