Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

Марина Миколаївна не знала, що робити – верещати чи сміятися. Запідозрила, що над Борькою могли так пожартувати батьки або старший брат-гот. Її неможливо було здивувати подібними жартами: незважаючи на свою молодість, вона давно працювала з дітьми й знала, що від них можна очікувати чого завгодно. Потім вона подумала, що хтось вирішив налякати саме її, отже, потрібно було викликати батьків і в усьому розбиратися.

До школи мене викликали другого вересня. Марина Миколаївна ошелешено дивилася на мою чорну сукню й стрічку у волоссі і не знала, як до мене заговорити. Я в той час узагалі не могла розмовляти інакше, ніж починати будь-яку бесіду плачем. Я не знала, навіщо вона мене викликала, і не відала, для чого сюди прийшла. Але мені легше було або сидіти на могилі Бориса, або ходити.

Вона висловила мені співчуття й обережно розповіла історію з герберами. Незважаючи на те, що мені було нестерпно боляче, я усвідомила весь жах і комізм ситуації, перепросила й обіцяла, що таке не повториться.

– Моя дитина більше ніколи не принесе до школи похоронний букет. Я дуже на це сподіваюся, – сказала я.

– Я теж. Тримайтеся.

Марина Миколаївна кілька разів попросила вибачення й провела мене до шкільних воріт, притримуючи за лікоть. Це теж виглядало кумедно, бо я була високою й міцною, вона – маленькою і худенькою, але горе додає будь-якій людині стільки крихкості, так куйовдить і згинає її, що на подібний дріб’язок не звертаєш уваги, хоча механічно й фіксуєш його.

Анька заходилася сміхом, довідавшись про цю історію. Вона заявила, що тепер у Борьки є перша шкільна легенда: «Борька й похоронні квіти». Сказала, що сама ніколи б до такого не додумалася, але фотографію Борьки з похоронними герберами сховала до часу.

З третього класу сміх моєї сестри розділяв і сам Борька, який уже усвідомлював, що відбулося і що саме він подарував своїй першій учительці. Він любив розглядати першовересневу світлину й зберігав її в шухляді разом із найкоштовнішими для себе речами. Я не сміялася, хоча намагалася всміхатися, бо щораз відчувала на собі їхні вимогливі погляди. Усвідомлений Аньчин і неусвідомлений Борьчин. Їм хотілося, щоб я стала такою, як була: живою, бешкетною, гучною та іронічною. Вони в мені загубилися. Я це розуміла, але нічим не могла зарадити. Мала таке відчуття, наче всередині хтось затягує на шиї петлю, – важко й безглуздо сміятися, виношуючи повішеника.

У наступні роки першого вересня я вирушала на цвинтар до Бориса, а Борька йшов на шкільну лінійку сам.

– Не можна так ставитися до власного сина, – напучувала мене Анька.

– З Борькою друзі, йому весело, а Борис там сам-один, – затято повторювала я.

– Яка ти вперта! Бориса там немає. Немає, розумієш? Він зовсім в іншому місці. І думаю, що там значно більш людно, ніж на лінійці Борьки. І ти сама це чудово знаєш, – Аньку важко було приборкати. Так, і я сама це чудово знала.

З Борисом ми познайомилися на третьому курсі університету. Він перевівся до нас із Дніпропетровська. Великий, гучний, майже на голову вищий за мене. Я завжди була високою, хлопці мене цуралися, можливо, тому, що себе завдяки «старанням» мами я сприймала не високою, гарною й ставною, а тільки рослою. Точнісінько так про мене говорив і наш учитель фізкультури, єхидно поглядаючи, як я починаю сутулитися, але все одно височію над хлопчиками в загальній шерензі.

– От, Богданець, якщо до тебе в гості приїде хтось, хто тебе ніколи не бачив, варто показати йому Батьківщину-Матір, і він безпомилково впізнає тебе в натовпі, – казав фізрук, і всі сміялися.

Я сама не очікувала, що Борис у мене закохається, але так сталося. У ньому мені подобалося все: лункий сміх, гучний голос, незграбність і зріст. Навіть після нашого одруження моя мама, дивуючись із ведмежатості Бориса, продовжувала думати, що він приїхав із Сибіру. Він сміявся, згрібав мене в оберемок і ревів, що от такі вони, прості дніпропетровські хлопці, монолітні й потужні, як ракети «Південмашу». Ми вдвох були схожі на ведмедів. Велика і Мала Ведмедиці.

Борис був дуже теплий і надійний. Він завжди був зліва від мене, тому я дотепер здригаюся, коли зауважую ліворуч не його такий рідний профіль, а щось чуже й незрозуміле. Ліворуч сидів за столом, ліворуч лежав у нашому ліжку. Я й зараз сиджу за столом праворуч, а з лівого боку тягне холодом: Борис був таким теплим, що відчувався навіть на відстані. Може, цей холод і винний у тому, що моє серце змерзло й зменшилося? Борис не відчувався на відстані смерті. Я дотепер сплю на правому боці ліжка, а коли повертаю голову ліворуч, усе намагаюся зрозуміти, чому я не чую тепло його плеча і не бачу вм’ятину в подушці, по якій я завжди «проїжджалася носом», якщо він вставав раніше за мене… Він любив стояти позаду, міцно притискав мене до себе, ледве погойдуючи, цілував у маківку.