Лариса Денисенко - Калейдоскоп часу

На церемонію нагородження я вдягнула цю сукню. І навіть тоді багато хто відмовлявся впізнавати мене на знімку, запитували, чи не зробила я це навмисно «під подію». І де я взяла таку тканину? Шеф сказав, що я надзвичайно творчо мислю, хоча всім своїм виглядом виказую переможця. Але перевдягнутися не попросив, йому подобалися моя сукня та зухвалість.

Драм-бама звали Романом. Він розповів, що вигадав собі банальне псевдо, бо дійсно працює перкусіоністом в одному не надто популярному, але відомому гурті. Роман також мене не впізнав, це виглядало смішно – знайомство фотографа та його моделі. Він сказав, що бачив тільки чарівливу для нього гармонію кольорів, і я не звучала нещасною. Я зауважила, що, певне, тієї фотомиті згадувала щасливі моменти, вони тоді були основною мелодією і перекривали загальний фон.

Він попросив, щоб на концерт я вдягнула саме цю сукню. І сказав, що буде відбивати моє ім’я: Іннн-на, Ін-на-на, Інннн-ннна! – бо це надзвичайно барабанне ім’я і воно має класно відстукуватися. Юра від самого початку називав моє ім’я карою та порятунком для заїки. Схоже, воно отримує нове звучання, як і моя сукня, як і я.

2011

Наближалося перше вересня, і я розуміла, що час нарешті змінити свій п’ятирічний маршрут: піти не на цвинтар, до чоловіка, а на шкільну лінійку, до сина. У нього починався новий шкільний етап, старша школа, і він потребував моєї уваги й підтримки.

Про це мені постійно повторювали мама й молодша сестра Анька, через яку п’ять років тому, у день похорону Бориса й «перший раз у перший клас» Борьки, відбулася подія в манері фільмів Еміра Кустуріци. Я лише нещодавно почала згадувати про це спокійно, без стискання десь у районі сонячного сплетіння. А от мої рідні й друзі дозволяли собі регулярно сміятися, згадуючи цей випадок у дні народження Борьки або на нечастих сімейних посиденьках.

Борис помер 30 серпня. Це трапилося на пікніку. Обвітрювався недоїдений шашлик; оси тонули у в’язкому вині; на гілках сушилися дитячі плавки; діти крутили матрац, підставляючи під прямі промені сонця мокрі боки, щоб швидше можна було піти купатися. В одну мить обличчя Бориса перетворилося в наливне яблуко, у таке ж яблуко перетворилося і його серце, він завалився на мене, і життя його визріло й обірвалося, скотилося до рук ангелів…

Навіть зараз, згадуючи його смерть, я чую глухі удари не свого серця, а пляжного волейбольного м’яча й плескіт води. Думка про те, що я могла щось зробити, врятувати його, не залишає мене дотепер. Спочатку вона, як щеня, терлася на руках, потім опинилася на короткому повідку, зараз уже на довгому, але завжди вертається до мене. До своєї хазяйки.

З похоронами нас квапили, серпень видався невгамовним і спекотним, а я була настільки збентежена й розчавлена, що погодилася на дату похорону – перше вересня, зовсім забувши про те, що наш із Борисом син мав іти до першого класу.

Утім, жодних проблем син не створював. Школа стояла фактично під будинком, Борька завжди був самостійним, він не зовсім розумів, що діється зі мною і куди подівся батько, чому в нас дивні, нібито завмерлі обличчя, – він просто поспішав дорослішати і дуже хотів швидше піти до школи.

Зборами Борьки займалася моя сестра Анька. Збиралися просто: Анька мала купити йому букет, разом із ним скласти рюкзак, випрасувати костюм і сорочку, розбудити його в потрібний час і допомогти одягтися. Практично все те саме я робила з Борисом у морзі: надягала на нього випрасувану сорочку, новий костюм, не довіряючи штатним працівникам, навіть відштовхуючи їх. Тільки Борис уже не міг прокинутися ні в потрібний час, ні взагалі, хоча мені страшенно хотілося його розбудити…

З квітами Анька вирішила не заморочуватися, розсудивши, що їх у хаті, з огляду на ситуацію, і без того дуже багато: Бориса любили всі. Вона сказала Борьці, що той може взяти будь-який букет, котрий йому сподобається. Борька вибрав гербери соковитого червоного кольору, він і не глянув на чорно-золотаву стрічку, що зміїлася між стеблами квітів, та напис на ній: «У добру путь. Уболіваємо й будемо пам’ятати завжди». Анька сфотографувала його, і син, задоволений, ошатний і дорослий, попрямував до школи.

На стрічку не звернула уваги й Марина Миколаївна, молода вчителька Борьки, яку просто завалили квітами першоклашки. Вона знайшла стрічку вдома, пізно ввечері, коли, наспівуючи, емоційно насичена першим вересневим днем, подарунками, новими знайомствами й шампанським, яким вони з подружками насолоджувалися в кафе після занять, розставляла букети по вазах. Вона згадала, хто подарував цей букет тільки тому, що їй завжди подобалися гербери й сподобався Борька в гарному пурпурному костюмі, який ретельно випрасувала Анька.