Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Пробігло-пропливло дівчисько повз нього. Тим часом за нею на ґанок інші двоє вибігли. Рудий вухань, брат її. Та цей, другий, київський, надто мовчазний, з розумними очима. Обоє щось вигукнули розхристаній дівчині навздогін, а тоді, не змовляючись, замахнулися та жбурнули в неї сандалями. Мало не влучили, хвацько пуляють! Вона на мить зупинилася, підхопила свої сандалі — тільки курява за нею помела…

Карлик знизав плечима, обперся об капот машини. Чогось ця компашка не поділила, вирішив. Он як ці двоє за дівчиною поскакали. Київський розумник ще й з рюкзаком. Ясно, татко по справах, синок — на гулі, свободу відчув… Знайома історія: кіт за поріг — миші танцюють… Комусь бігати, зітхнув Карлик, а комусь — стояти, стерегти, чекати з моря погоди…

Добре, хоч на очі Богдан у такому вигляді нікому не втрапив.

Щойно відбіг подалі від турбази, мерщій заскочив у найближчі кущі. Тут і хлопці наспіли, дочекалися Варку з потрібним одягом, Бодя швидко переодягнувся і тепер уже почував себе цілком комфортно. Можна діяти далі.

З'ясувалося — ще не зовсім. Обережне пересування до околиці, далі — повз замок через пагорби в ліс, а тоді — в урочище, де Льонька з Галкою вже розбили невеличкий табір, забрало досить часу. Потім були обійми та вітання зі страусом, котрий уже цілком освоїв нову територію. Навіть посваритися встигли хлопці — хоч коротко, та все ж таки…

Ну, не стримався Вухо, з ходу виклав Льоньці з Галкою, яка з Богдана дівчинка вийшла. Галка, та нічого, так, посміхнулася, пораділа за Данила: його ідея, вдало викрутилися. А ось Льоньці — тому тільки скажи! Не стримався, почав реготати. І не те, щоб історія дуже смішна. Такий характер у хлопчачого ватажка: якщо є нагода покепкувати з рівного по силі, Гайдамака її ніколи не пропускав. Звісно, Богдан погані звички старого приятеля добре вивчив. Хоча за інших обставин напевне з ним би завівся, проте цього разу стримався. Стиснувши кулаки, звузив очі, посунув на Вуха.

— Слухай, ти… — просичав погрозливо. — На перший раз прощаю. Але ще хоч раз при мені чи без мене нагадаєш…

— Ой-ой! Лякав один їжака! — рудий зовсім не збирався страшитися.

— Не знаю, який із тебе їжак — а вуха я тобі точно відкручу!

Звісно, не збирався Богдан Майстренко битися з Андрієм Рудиком. У всякому разі — тут і тепер. Зробив просто різкий рух, лапнув рукою повітря, ніби збираючись таки схопити вухо кривдника. І вчасно встиг ухилитися, боковим зором побачивши стрімке наближення Футбола. Страус клацнув дзьобом просто перед обличчям хлопця, загрозливо підстрибнув та посунув на нього.

— Е, ти чого, Футбику! — заволав Богдан. — Галко, скажи йому!

— Тримай свої граблі подалі від його вух, — спокійно пояснила дівчина з кісками. — І все буде добре. — Трохи помовчала й додала: — Для кожного з нас.

Та все це скоро забулося. Зрозуміли нові друзі: з цієї миті вони, як не крути, одна команда. Краще дарма не сваритися, а діяти злагоджено та слухати того, хто мимоволі очолив пошуки діаманта Зміїна Голова.

Відчувши загальні очікування, Данило Лановий розпорядився:

— Давайте, народ, поїмо. Є там щось?

Аж тепер усі згадали, що майже нічого не їли з самого рання, а день уже перевалив далеко за полудень. Перевірили запаси. Льоньці вдома ще вчора вдень сало поклали, Галка хліб знайшла, та й близнюки Рудики з дому огірків-помідорів прихопили.

А от страус, здається, свої харчові проблеми в лісі давно вирішив, і тому неквапом прогулювався довкола, то зникаючи між дерев, то виходячи перед очі. Походжав, мов вартовий. Бо й справді таким був. Сторонній не підійде нечутно, за це Данило не переживав.

— То що робимо? — запитав Богдан, втамувавши перший голод. — Неділя — вже післязавтра. Скарб скарбом, але й мене ніби рятувати треба…

— Дійсно, є якісь ідеї? — підхопила Галка, дивлячись просто Данилові в очі. — У тебе на такі випадки вони завжди є…

— Та є наче… — неквапом відповів той, витягаючи з кишені джинсів складені вчетверо аркуші зі своїми вчорашніми записами. — Ось тільки не знаю, чи буде від них користь. Згадай, Богдане, як ми вдвох шукали той скарб, де золота булава?

— Таке забудеш, — погодився Майстренко. — І що?

— А те! Ми ж тоді, вважай, нікуди не поспішали. Мали коли помізкувати, те чи інше припущення перевірити. Нині, як сам сказав, часу зовсім обмаль. Це значить, — Данило обвів усіх пильним поглядом: — Якщо ми почнемо шукати не в тому напрямку і витратимо на це дуже багато цінних годин, почати все від самого початку просто не встигнемо.