Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Вся компанія почала гудіти у п'ять голосів. Богдан, Льонька, Вухо, Галка та Варвара показували один одному свої руки, мірялися ними, щось комусь доводили. Так, що аж страус звернув увагу на цей вселенський гармидер. Вирішив птах — щось сталося, тому забігав довкола табору, почав вимахувати своїми куцими крилами, клацати дзьобом, ніби долучаючись до загальної суперечки.

— Тихо, тихо! — вигукнув нарешті Данило на повну силу легенів. — Аж пташку он перелякали. Ми так зараз усі пересваримося та переб'ємося, в кого рука тонша! Це ж тільки початок! Ми ж не знаємо, як саме можна відчинити двері! А головне — де вони?

— У печері! — заявив Богдан, рвучко звівшись на ноги. — Гайда!

— Куди гайда? — здивувався Данило, тоді не стримався — додав у риму: — Балда! Ти ж був усередині! Знаєш хоч, де шукати?

— Сам балда! — огризнувся Бодя, та все ж таки знехотя знову опустився на траву.

— Є якісь ідеї? — знову поцікавилася Галка.

— Вухо, ти сам скільки разів у печері бував? — повернувся Данько до рудого.

— Ну, так… Десь разів зо три, — зізнався нехотя той.

— Ага! — Богдан переможно тицьнув на нього пальцем. — А заливав, заливав! Сто разів проходив, двісті! Знаю Змію, як свою хату!

— Потім поговорите, хто з вас більше бував у підземеллі, — закликав хлопців Данило. — Так чи інакше, Вухо місцевий. Спускався туди частіше за тебе, Бодя. І напевне може пригадати, як вона виглядає зсередини.

— Нічого особливого, — сказав Вухо. — Ось так зміїться прохід, — він показав рукою жест, схожий на рух плазуна. — Потім вихід у таку округлу залу і далі на протилежний бік. При бажанні не заблукаєш.

— Колись же можна було, сам казав…

— Нам розказували, що раніше тут, під землею, справді існував здоровенний лабіринт. Хто знав ходи та переходи, міг ось сюдою залізти, а вийти взагалі кілометрів за п'ять звідси. А ті, хто дороги не знав, легко плутали. Навіть, — Вухо зробив великі очі, — кружляли під землею та помирали від утоми, голоду й спраги! Скелети знаходили, але то давно.

— Про все це та навіть більше я вчора теж трошки почитав, — кивнув Данило. — Тутешні підземелля та лабіринти багатьох згубили. А врятували ще більше народу. У різні часи там ховалися від переслідувань жорстокої влади не лише її противники — цілі сім'ї виживали. І ось про що я подумав: цікаво, чому за весь цей час ніхто з тих, хто опинявся під землею та кружляв лабіринтами, не знайшов отих дверей, на які вказував Ружич? Навіть замкнених?

У відповідь — тиша. Данило знову обвів усіх уважним поглядом.

— Знаєте, чому? Тому, що від самого початку потрібний прохід був замаскований під завалений породою підземний коридор! Це Ружич сам так придумав!

— З чого ти це взяв? — поцікавився Льонька.

— Слухайте тепер дуже уважно, бо з думки зістрибну, — Данило зібрався, зосередився, заговорив: — Якби у нас було більше часу на розмову з директором музею, цей ваш Жора напевне б більше розказав. Та газетна публікація досить велика і насичена подробицями. Зокрема, там згадувалося, що нібито Ружич вигадав, як прокласти таємний хід із печери просто до замку. Згадайте — Михайло Ружич лишався одним із небагатьох, хто знав, як непомітно вийти із замку через кімнату, яку називають «кімнатою страху». Пригадуєте, той самий таємний сховок на випадок нападу ворогів, який Ружич обладнав у замку на вимогу князя Козицького. Навіть так пишуть: ймовірно, Ружич лишився єдиним, крім князя, хто знав, де ця «кімната страху» і як у неї зайти. Звідси висувається припущення, з яким я готовий погодитися, — Данило знову перевів подих і повідомив: — Там, під землею, є замаскований підземний хід. Який веде не просто до замку, а до таємної «кімнати страху». Ось на цей вхід і вказав напевне розбійник перед смертю.

— Хай, — тут же мовив Богдан. — Напевне, так і є. Але як ця вся історія може стосуватися діаманта?

— Думаю, якийсь стосунок до Зміїної Голови підземелля, яке ми повинні знайти, таки має, — відказав Данило. — Для того, аби це дізнатися, треба спочатку самі двері під землею знайти. Згода?

Тут уже навіть примхливий Майстренко не заперечував. Знову звівся на ноги, запитав діловито:

— То гайда?

— Чекай трошки. Підземелля від нас нікуди не втече, — Данило глянув на сонячні промені, що пробивалися між листям дерев, тоді — на годинник: — Вечоріє. Проти ночі я б у підземелля не ризикнув лазити.