Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

— Чудово! — вигукнув директор музею. — Але чим, як?

— Нам для проведення певних дослідів треба пожити кілька днів подалі від цивілізації. Тобто — взагалі в лісі. У вас тут підходяща місцевість: не рівнина, як у нас, і не гори, як у Карпатах. Звідси — прохання. Місцеві хлопці говорили, у вас можна на пару днів позичити намети, спальні мішки, інше туристичне приладдя…

— Та ради Бога! — Сокирко широким жестом показав у бік замку. — З цього треба було починати! Ну, ви молодці, я скажу! Тільки умова: я до вас прийду з фотоапаратом, нароблю знімків, оформлю куточок у музеї, лади?

— Годиться, — легко погодився дід Гайдамака. — Лиш не сьогодні. Хай справді за пару днів.

— У неділю годиться?

— Саме те, — кивнув старий, тоді глянув на Данила. — Чого стоїте? Взялися — помагайте!

Години не минуло, як уся компанія вже сунула пагорбами до лісу, в бік урочища, туди, де була печера Змія. Льонька з Вухом несли по намету. Галка примудрилася припасувати до спини страуса спальники. Сама вона тягнула свій наплічник. Данило, стікаючи потом, пер Льоньчин рюкзак. Усі так захопилися переходом, що перестали зважати на діда Гайдамаку.

Старий же поводив себе не зовсім звично. Куди поділася заразлива бадьорість! З кожним кроком він дихав усе важче, навіть перестав повчати онука та його друзів. Рухався повільніше, частіше зупинявся, витирав змокріле чоло.

Першою разючі зміни в поведінці старого помітила Галка. На той час вони вже зайшли в ліс, Вухо вів компанію найкоротшим шляхом до урочища. Дівчина з кісками необережно ступила, втрапила ногою в ямку, зойкнула і впала. Хлопці, що впевнено йшли попереду, оглянулися на крик. Дівчина скрикнула вдруге. Проте не від болю: з нею усе було гаразд. Просто, встаючи, вона мимохіть побачила, як старенький повільно осідав на траву, спираючись рукою об стовбур найближчого бука.

— Діду! — перелякано вигукнув Льонька, кинувся на допомогу.

Вмить компанія оточила старого. Той намагався навіть посміхатися, проте видно було — дуже важко дідові, як не кріпився.

— Що з вами? — Данило скинув наплічника, спробував пошукати пульс на старечій руці.

— Нічого страшного, — кволо посміхнувся дід Гайдамака. — Жити буду, не бійтеся… Тільки підвів я вас. Дуже підвів… Видно, не розрахував сил. Не для мене такі пригоди і переходи… Та й спека… Вибачте, діти, серце щось схопило… Полежати б мені… Не тут…

Данило закусив губу.

— От досада… Що робимо, народ?

— Мене слухай, — старий торкнувся його руки. — Робіть, що задумали. До неділі час є, не підводьте друга. Я зараз посиджу, потім мене хай хтось назад до Подолян проведе. Може, лікаря, чи лікарню… Придумаю щось… Тільки вам тепер доведеться теж думати. І то швидше, хлопці й дівчата. Данько, впораєшся сам?

Сказав так дід Гайдамака — а всі, навіть страус, дружно глянули на Данила Ланового.

— Це як… — знітився хлопець. — Виходить, ви, діду, мене ніби за старшого лишаєте?

— Якщо ти не проти. І всі інші не заперечать, кволо посміхнувся старий.

Тепер уже Данило обвів усіх поглядом. Найдовше затримав його на Льоньці. Як відреагує визнаний хлопчачий ватажок?

— Нічого, Данько, командуй, — діловито кивнув Льонька, виставив перед собою правицю долонею вперед. Галка з Вухом зробили те ж саме.

Ляснув новий командир кожного з них долонею в долоню. І відчув відразу: отепер часу гаяти точно не слід.

Чесно — не чекав від себе Данило Лановий здатності думати та діяти швидко й правильно саме в такій ось критичній ситуації.

Дідові стало трошки легше дихати хвилин за тридцять, він навіть підвівся без сторонньої допомоги. Та звісно, що далі в ліс його ніхто за собою не потягне. Відтак новий командир тут же віддав перший наказ:

— Льонько, Галко! Беріть із собою Футбика, далеко не відпускайте. Урочище вже недалеко, ось так по прямій вийдете. Почуєте, струмок дзюрчить. Знайдіть зручне місце для табору, ставте намети. Ми з Вухом проведемо дідуся в селище. До вас його можна, Андрію?

— Та мабуть, — знизав плечима той. — Мамка, до речі, в лікарні працює.

— Те, що треба! — Данило потер руки. — Коли підемо назад — захопимо твою сестру. Потім зайдемо за Богданом, він уже там вчадів під ліжком…

— А він так під ліжком і сидить? — зовсім недоречно до ситуації реготнув Льонька.

— Сам у нього запитаєш… То я так, перебільшив трохи, — відмахнувся Данило. — Щойно стукнуло, як можна Майстренка тихенько з турбази вивести. Навряд чи йому сподобається, але раптом справді за нами стежать…