Андрій Кокотюха - Таємниця зміїної голови

Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.

— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.

Недовго йти від станції до самого селища.

Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.

Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи — хто ж образив власника таких чудових вух?

— Ти чого? — здивувався Данило.

— Згадав! — радісно вигукнув Вухо.

— І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? — насмішкувато поцікавилася Галка.

— Що ж ти таке згадав? Кажи! — поквапив Льонька Гайдамака.

— Жора! Ну, директор музею, Сокирко!

— Жора, директор, і що далі? — не зрозумів Данило.

— Намети в нього є! Спальники — так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…

— До чого тут автомат?

— Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах — замучимось.

— Ідея реальна, — погодився Данило. — Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?

Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.

— Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то — таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!

Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.

Дід жартома підніс руки догори:

— Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!

— Ніхто ніде не лишиться! — тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.

— Та ходімо вже! — поквапив Данило.

Прийшли вчасно — ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула — луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.

— Це ж звідки він такий взявся? — тітка Люба навіть спробувала торкнутися птаха рукою.

— Довга історія. Колись розкажемо, — пообіцяв дід Гайдамака. — Ви нам краще допоможіть директора знайти.

— А я тут!

Справді, патлатий молодцюватий директор Сокирко вже виходив із замку, поспішаючи до несподіваних відвідувачів.

— Доброго ранку, — старий поважно простягнув Жорі руку.

— Не те слово! Чудовий ранок, просто клас! — Сокирко коротко й міцно потиснув дідову правицю, не зводячи очей зі страуса: — Це ж треба! Ваш? Нічого собі! Як він сюди дістався?!

— Теж довга історія, — мовив дід Гайдамака. — Неодмінно вам розкажемо, шановний Георгію Дмитровичу. Коли все скінчиться — ви дізнаєтесь першим.

— Що повинно скінчитися, шановний?.. — директор запитально глянув на старого, тільки тепер помітив поруч із ним інших: — О, знову Ланового син! І Рудик тут! Цих двох не знаю…

Дід знову кахикнув.

— Послухайте, пане Георгію. Моє прізвище Гайдамака, я працюю в одному музеї на Полтавщині. Десь ваш колега… До певної міри. У нас, на Полтавщині, не так давно відкрили страусову ферму. Може, чули?

— Так, їх по Україні вже багато, — кивнув Жора.

— Отож. І ніхто ще не дослідив, як страуси можуть пристосуватися до нових для себе природно-кліматичних умов. Наскільки ці екзотичні птахи взагалі готові жити в Україні. Зокрема — на Поділлі. Ось я зі своїми вихованцями й проводжу такий експеримент. Самі розумієте, як у нас із наукою… Словом, це поки що моя приватна ініціатива. І ось вони, — старий поклав праву долоню на голову Льоньки, ліву — на Галчину маківку, — мені допомагають. Ви теж можете.