Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Хлопцеві було, певно, років чотири. Поступово він знову навчився усміхатись, бавитися іграшками. Дуже скоро почав розуміти по-французькому, — в такому віці це дається легко, — і невдовзі вже називав мене мамою. Він забув пережитий кошмар і свою першу родину. Мені здавалося, що я теж забула своє горе…

Мені навіть не довелося його усиновляти. Смерть моєї рідної дитини ніколи не була офіційно засвідчена. Адже протягом довгих-довгих тижнів я прокидалася з надією, що мій хлопчик, можливо, не потонув, а його викрали якісь волоцюги і колись я ще знайду його. Звісно, це було безглуздя, але мати в розпачі здатна вірити всьому, що вселяє надію… Отже, до мерії у Страсбурзі, де народився мій маленький Ян, ніколи так і не надійшло повідомлення про його смерть. То був час війни, окупації, коли Францію роздирали всілякі заборони. До того ж нещасний випадок стався у глухому бретонському селі, на другому кінці країни…

Словом, через кілька місяців я без будь-яких труднощів почала скрізь говорити про хлопчика, що це мій власний син. Правду знали тільки мати мого чоловіка, ще жива тоді, та мої батьки. їх так глибоко вразила звістка про зникнення нашого Яна, що вони ревно оберігали таємницю. Та й добре розуміли, що це чудом послане мені маля стало єдиною моєю втіхою в житті. Війна зруйнувала стільки родинних вогнищ, викинула на вулицю стільки сиріт! Того страшного літа не я одна прихистила знедолену чужу дитину…

Ось як вийшло, що Ян, якого ви, Фанні, добре знаєте, став моїм сином…

Вона взяла свою чашку, ковтнула трошки.

Навколо нас, як завжди в обідню годину, всі столики були поспіль зайняті веселими гомінливими відвідувачами. Та весь цей виставлений напоказ добробут будив у мені відразу. Я пригадала, як ми з Яном сиділи в його скромній кімнатці за простим дерев'яним столом: каву тоді він налив в алюмінієвий кухоль для себе і в дорогу порцелянову чашечку — для мене. Я вбачала в цьому витонченість зубожілого справжнього аристократа, — вона так подобалася мені у Капітана й Гійома, її я знайшла і у Яна. З легким почуттям гордості й задоволення я уявляла собі трохи дикувату Янову постать на тлі цього метушливого натовпу завсідників дорогої кондитерської. Потім, ніби прокинувшись од своїх спогадів і повертаючись до іншої дійсності, до років війни та злигоднів, я знову побачила перед собою маленьку жінку зі страдницьким обличчям, почула її тихий голос: вона розповідала про Яна.

— Колись, Фанні, ви самі станете матір'ю, — говорила вона, зазираючи в глибину моїх очей, ніби хотіла заволодіти всією моєю увагою. — Напевно, матимете маленького хлопчика, сина чотирьох років. Можливо, він буде білявий і гарний, — адже про це мріють усі матері. Можливо, він буде безмежно ласкавий, ніжний і водночас гнівливий, гарячий. І якщо, через багато років — о, я не бажаю вам цього! — у вас віднімуть усю ту ніжність, до якої ви звикли, і це завдасть вам великих страждань, як ця дитина завдає страждань і болю мені,— тоді, я певна, ви пригадаєте матір Яна і зрозумієте її…

Вона дивилася кудись удалину, крізь шибку вікна, — мабуть, давні спогади й досі поставали перед нею, невідступно переслідували її.

— Він був тоді зовсім маленький: п'ять років. Ні, навіть п'яти ще не минуло! Обнімав мене своїми рученятами міцно-міцно, наче хотів задушити, і вигукував: «Мамусенько моя гарнесенька, мила, ти друг мого серця!» Він дуже любив слухати казки. Але спершу завжди питав: «Це буде казка не про злого вовка, скажи?» І я розповідала йому про коника, який пішов на ярмарок, щоб побачити, як там крутяться й перевертаються дерев'яні іграшкові коненята, або про хитру лисичку-сестричку, яка ніколи не поспішала…

Бувало, у нього траплялися приступи нестримного гніву, просто так, без причини.

Якось за столом він раптом так розлютився, що потягнув на себе скатертину, звалив на підлогу всі тарілки й пляшки, і весь посуд розбився вдрузки. Довелося замкнути його в коморі на горищі. Коли він знемігся від крику і ми знову помирилися, він не хотів бачити мене сумною й зажуреною: «Усміхнися, мамо, ну прошу, усміхнися!» Він наказував так владно, і сам так мило усміхався усім своїм ніжним гарненьким личком, що я мусила йому коритися…

У нього була маленька тачка, і він часто возив її по всьому садку, збираючи груші. В ті дні, коли приходив садівник, Ян майже не відходив од нього. Стромляв у землю різні сухі палички і вірив, що вони пустять паростки, садив каштани чи настурції. А коли я просила його кудись піти зо мною, він поважно відказував: «Я не можу, в мене дуже багато лоботи!..» Він так і казав: «лоботи»…