Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Жінка підійшла, тільки-но я попрощалася з дівчатами. В ту мить, коли я вже осідлала свій велосипед, вона тихо торкнула мене за рукав плаща.

— Я хотіла б поговорити з вами, — квапливо прошепотіла вона. — Сподіваюся, ви впізнали мене?

Я мовчки кивнула головою.

Жінка запропонувала мені піти до кав'ярні,— це було зовсім близенько звідти. Я спробувала відмовитись.

— Ні, ні! Там буде зручніше, — наполягала вона. Ми сіли за столик у кутку залу. Я зняла хустку, якою щойно запнула голову, готуючись у дорогу.

— Що б ви хотіли випити? — чемно спитала жінка.

— Байдуже, — відповіла я, почуваючи, як у мене псується настрій.

— Ну, гаразд, тоді, мадемуазель, дві чашечки какао, прошу.

Офіціантка, прийнявши замовлення, пішла, і тоді жінка, схрестивши на столі руки й нахилившись до мене, півголосом почала:

— Я хочу поговорити з вами про Яна…

Я промовчала. Була насторожі, недовірлива й підозрілива, — так, наче ця жінка хотіла через мене заподіяти Янові якесь лихо. А я будь-що повинна була захистити нашого друга.

— Бачте, я його названа матір, — одразу ж пояснила вона, без будь-якого вагання й зовсім не затинаючись, немовби вже давно була готова до цієї зустрічі й розмови. — Я хочу розповісти вам усе, щоб ви знали, як це сталося… Це було у травні сорокового року, під час евакуації, біля Тура. Ще в 1935 році, перед одруженням, я закінчила курси санітарок, і, коли почалася війна, мене мобілізували й запропонували роботу у військовому госпіталі. Зима тридцять дев'ятого — сорокового років видалася для мене жахлива. На початку грудня мій чоловік, капітан запасу, — він служив у розвідці,— загинув на фронті. А в березні мені довелося пережити ще страшніше: смерть єдиної дитини, хлопчика трьох з половиною років. Я довірила його своїм батькам, які жили на півдні, у Фіністерському департаменті, біля Понт-Авена, бо служба в госпіталі забирала весь мій час. І от поки моя мати розмовляла з продавцем, малин побіг до річки. Він був сміливий і упертий хлопчик, як рідко хто з дітей у його віці. Безперечно, він забрався на чийсь човен, пришвартований до якірного ланцюга, бо згодом там знайшли його маленький червоний автомобіль. А потім… Але про те, що сталося потім, ніхто ніколи не дізнається. Бо жодна людина не була присутня при тій драмі. Саме почався приплив. Авен — досить широка річка, і, звичайно, легке дитяче тіло понесло за течією під час відпливу. Так ніколи ми й не знайшли слідів мого маленького хлопчика. Його звали Ян. Жінка замовкла.

В цю мить офіціантка поставила на стіл перед нами дві чашечки, кинула на кожне блюдце по ложечці і, дивлячись не на нас, а кудись убік, оглушливим голосом спитала:

— Може, тістечок, пані?

Я здригнулася з несподіванки й скривилася, осудливо дивлячись на невиховану офіціантку, а скромна маленька жінка показала, як добре вона володіє собою, і я не могла не замилуватися нею в ту хвилину.

— Прошу, принесіть, — так само привітно й чемно відповіла вона.

Потім узяла маленький білий фаянсовий глечик, налила мені по вінця духмяного какао і, розгорнувши паперову обгортку, дістала грудочку цукру.

— Мені тоді здавалося, — вела вона далі,— що я ніколи не втішуся… А потім, серед того лихоліття, мені несподівано всміхнулася доля, і це врятувало мене. То був Ян, другий Ян, — бо я назвала його так на пам'ять про мого любого хлопчика. Це сталося під час нальоту німецької авіації. Я патрулювала тоді з каретою швидкої допомоги південніше від Тура. Ми їхали в нескінченному потоці біженців, коли це нараз я помітила малу дитину в придорожній канаві, поряд з кількома трупами у цивільному. Певно, тих людей було вбито під час недавнього авіанальоту. Поблизу стояв автомобіль, — безперечно, їхній. Очевидно, вони повискакували з машини, рятуючись од бомб і кулеметної стрілянини, як робили, мабуть, уже не раз, їдучи по дорогах Франції, захаращених біженцями. Маля заснуло біля машини, чорне від пороху й сліз, просто перед розчиненими навстіж дверцятами…

В якомусь ящичку в машині я розшукала документи і з них дізналася, що то був хлопчик з родини іноземних артистів, які вирушили на гастролі до Нідерландів. Можливо, їм довелося тікати звідти від фашистської навали й шукати притулку у Франції, як і багатьом-багатьом іншим…

Я забрала сироту до себе. Незабаром настало перемир'я. Тепер, уже не працюючи в похідному госпіталі, я могла подбати про хлопчика, як дбала колись про свою рідну дитину. Я назвала його Яном.