Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Отож у неділю, о п'ятій годині, я зібралася йти на склад мукомельні. Не попросила Гійома супроводити мене. Можливо, підсвідомо боялася, що він зі своєю прямотою відмовиться. Та, певно, помітивши, що я збираюся йти з дому, він догадався, куди я так поспішаю…

Причаївшись у темряві на горищі і припавши вухом до дверей Янової кімнати, я напружено вслухалася, силкуючись почути щось, хоч це було нелегко: навколо завивав вітер, і від того крокви і лати скрипіли. Ян говорив голосно і майже брутально. Жінка відповідала йому тихше, приглушено. Розмову раз у раз переривали паузи. Видно, Ян ходив туди й сюди по кімнаті.

— Ти не зможеш перешкодити мені лишатися тут, скільки я схочу! — гнівно кричав він.

— Але ж ти не наважуєшся поговорити з ним, — відповідав жіночий голос, — чого ж тоді лишатися? Твоє перебування поблизу Фовемберга втрачає всякий глузд.

Я здригнулася: Фовемберг — це ж трохи й наші Сонячні Дзиґарі. Отже, можливо і ми теж якось причетні до Янової таємниці?

Та в цю мить знову залунав голос нашого друга, гнівний, різкий:

— Я не зважуюся з ним поговорити, це правда! Але я не покину цих країв, поки тут буде Інгвільд. І ти добре знаєш — чому!

Виходить, він лишається тут тільки заради Інгвільд! А Сонячні Дзиґарі, ми, його щирі друзі,— може, нас він спокійнісінько покинув би?..

Я з гіркотою думала про своє відкриття, припавши чолом до стіни, з-за якої долинав цей сухий і, здавалося тепер, позбавлений всякого почуття голос, і мені раптом стало байдуже, що ось зараз можуть рвучко відчинитися двері і мене спіймають на гарячому.

Вітер вільно розгулював між латами і черепичною покрівлею. Ніколи доти я не бувала на такому просторому горищі у грозовий вечір, під моторошне завивання вітру. То ось воно яке, це володіння Яна, — самотні ночі, стрункі тополі вдалині, що клоняться долу під поривами бурі, глухий далекий гомін і місячні чаклунські чари ось тут, під дахом мукомельні… Чи любив він це своє самотнє житло? Чи любив снити тут наяву? Чи, може, навпаки, як я вважала ще цього ранку, він волів утекти звідси до нас, своїх друзів, до нашого статечного дому, де кожен член сім'ї мав своє постійне місце за столом і де він завжди знаходив приязнь, просту і щиру? Хто знає… Незбагненний Яне, виявляється, ми ніколи не розуміли тебе по-справжньому, не знали, що діється в твоїй душі! А може, ти, сам того не знаючи, розкривав нам найзаповітніші таємниці своєї душі у ті хвилини, коли пальці твої літали над клавішами фортепіано?..

Таємний друг, суворий друг, який тікав од нас, коли ми наважувалися надто пильно й глибоко зазирати в твої очі… Ах! Я ніколи не зможу повірити, це ж неможливо; а втім, хто знає, може, ти прикидався, і тільки присутність Інгвільд утримувала тебе біля нас? Ні, Яне, цього не може бути, ти такий, яким ми знали й любили тебе…

Але цього вечора він не прикидався. Адже він не відав про те, що я причаїлася за дверима його кімнати.

Жінка, мабуть, почала плакати, бо я почула голос Яна, і голос цей був лагідний:

— Мамо, ну, я благаю тебе… Мамо!

Нараз я відчула, що за мною хтось стоїть, я рвучко обернулася, і серце швидко-швидко закалатало в грудях: Гійом!

— Фанні,— прошепотів він тоном лагідного докору, — це негарно…

І він спробував відтягнути мене. Але я пручалася, учепившись руками за двері, і він не міг перешкодити мені почути, та й сам Гійом добре почув усе, бо в цю мить знову заговорила жінка, і голос її лунав нервово, збуджено, майже нестямно.

— Хлопчику мій, хлопчику мій! Я досі вагалася, не зважувалася тобі сказати… Та рано чи пізно ти маєш про це дізнатись… Отож знай: я теж провадила розшуки. Так, так, я теж розшукувала твоїх батьків, і ось усе скінчилося… Сталося те, чого я так боялася. Вони померли, загинули обоє… Обоє померли… їх було смертельно поранено під час нальоту німецької авіації, у сороковому, якраз перед тим, коли я взяла тебе до себе… Яне, хлопчику мій, у тебе немає більше батьків!

Жінка замовкла і за кілька секунд додала, вже ніби трохи спокійніше:

— Тепер ти розумієш, чому тобі не варто сидіти тут…

За стіною запала мовчанка; там більше не озивалися — ні він, ні вона. Потім Ян раптом зайшовся плачем.

Він плакав ревно, гірко, як нещасна самотня дитина, що довго стримувала ридання, і його розпачливе голосіння зливалося з завиванням вітру. Він плакав невтішно, забувши про чоловічу гордість, і ми не могли зарадити йому у цій скорботі.