Клод Кампань - Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

Ян не хотів більше нічого говорити. Я раптом відчула, що він дивиться на мене, і підвела голову. Погляд його був такий серйозний і сумний, що я вся затремтіла. А він уже відвів очі, зітхнув і всміхнувся щирою дитячою усмішкою.

— Та ти не турбуйся, Фанні! — закінчив, по-товариськи поплескуючи мене по плечу.

А я не знала, що й думати, бо в серце моє вже закралося оте дивне болісне почуття…

За хвилину перед нами з'явилася вона, ота жінка в чорному.

Виринула якось зненацька, кроків за двадцять од нас, там, де дорога завертала праворуч. Ян здригнувся, побачивши її, і візок, що ми тягнули разом, аж сторчма став. Якусь мить я бачила, як його погляд перебігає з одного боку дороги на другий, і вираз у нього був, мов у хлопчиська-бешкетника, пійманого на гарячому. Але жінка вже помітила нас, і її пильний погляд, спрямований на Яна, здавалося, не давав йому зрушити з місця.

Я розгублено дивилася на маленьку міську жінку, одягнену в усе чорне: її похмура постать так вирізнялася на фоні білого зимового лісу.

Сиве волосся жінки, зв'язане на потилиці у вузол, прикривав старомодний капелюшок. У руці в неї була сумочка, на пальцях — шкіряні рукавички. На ногах — трохи стоптані і скривлені міські черевики.

На якусь мить її неспокійний погляд затримався на мені, і я відвернулася, бо очі в неї були такі сумні-сумні, а на смиренно-покірливому обличчі лежала печать великої втоми. Я відчула збентеження і навіть докори сумління, незбагненні для мене, бо хіба ж могла я тоді розгадати в її благальному погляді, яку звістку несе ця смиренна жінка своїй втраченій любій дитині?

Жінка стояла нерухомо за кілька кроків од нас і чекала.

— Зажди тут! — звелів мені Ян, кидаючи дишель візка.

Він рушив до жінки, і вона зробила поривчастий рух, ніби хотіла кинутися до нього, міцно обняти, пригорнути, але одразу опанувала себе, знітилась і похилила голову. Вона почекала, поки він підійшов до неї, і якось злякано швидко пробурмотіла щось. Та хоч як тихо вона говорила, я все-таки розібрала її слова:

— Це не може так далі тривати, хлопчику мій. Я мушу з тобою поговорити.

Я здригнулася. Лист, що його Інгвільд прочитала тоді в кімнаті Яна, теж починався цими ж словами: «Хлопчику мій…» Отже, його написала ця жінка?

— Я добре розумію, що не може, — відповів Ян. — Твоя правда. Нам треба поговорити. Але не тут, не зараз…

Він здавався в ту хвилину таким нещасним!

— Завтра, якщо хочеш… — вів далі.— Так, завтра неділя, — о п'ятій годині, у мене вдома.

— Добре, — покірно згодилася вона. — Завтра.

— А тепер облиш мене, благаю тебе, облиш! — різко промовив він, і я ще подумала тоді: а може, він гнівається на неї через те, що вона своєю несподіваною появою порушила нашу чудесну самотність?

Ще якусь коротку мить я бачила їх обох, таких несхожих, різних. Ну що могло бути спільного між цією маленькою зів'ялою жінкою і цим високим хлопцем, іскрометним і сильним? Ось він кинув на неї швидкий погляд, сповнений тихого жалю, ніби перепрошуючи за свою суворість; потому швидко рушив геть і повернувся до мене.

— Ходімо! — владно сказав.

Схопив дишель візка і рвучко потягнув мене за собою. Жінка не посміла піти слідом за нами. Я боялася обернутися. Мені здавалося в ту мить, що я боюся Яна.

І ще я відчувала себе винною, ніби він догадався, що я все чула, і докоряв мені, що я стала на бік цієї жінки…

Він був тут, поруч зі мною, так само, як і за кілька хвилин до того, коли так щиро й довірливо говорив зі мною, але це був уже не той Ян, і я сама була вже не та.

Він не звертав тепер на мене ніякої уваги, йшов, широко ступаючи, і мені доводилося майже бігти, щоб не одставати від нього. Обличчя йому знову стало похмуре, непривітне, як у минулі сумні дні. Коли нарешті ми наздогнали Інгвільд та Гійома, я була задихана, червона й насилу стримувала сльози.

Не знаю, що подумали вони, побачивши нас, але Гійом одразу ж спокійно заговорив:

— Ви зустріли в лісі жінку в чорному, що шукала тебе, Яне? Вона спитала, чи ти часом не з нашої компанії…

Вже коли ми повернулися до Сонячних Дзиґарів і Ян поїхав додому, я коротко розповіла братові про нашу таємничу зустріч у лісі. Гійом, завжди такий щирий і делікатний зі мною, не розпитував, що сталося між нами, хоч він, напевно, прочитав на наших обличчях тривогу і неспокій. І я нічого більш не сказала йому, бо ще не прийшла пора розкрити перед кимось мою таємницю.

Сталося так, що я вдруге зважилася на нечесний вчинок щодо Яна. Але тоді, першого разу, я почувала такі докори сумління! А тепер мене переслідувала думка, що, розкривши до кінця Янову таємницю, я зможу, зрештою, допомогти йому.