Клод Кампань - Діти морських туманів

— А тут ще, як на гріх, Гійом забрав нашу машину на цілий день! — додала я. — Якби вона була на місці, то я б і сама запросто поїхала до Берка з Марінеттою.

— Справді, як на гріх! — буркнув Нікола уже без усякої чемності.

Слід сказати, що він пропонував мені самій узяти їхній автомобіль з Рейд'єра, але не надто наполегливо, їхня машина ще проходила обкатку, та й сама я була ще недосвідченим водієм. Якби згодилась, то поставила б Нікола в ніякове становище. А з другого боку… Я задумалася.

— Я навіть не спитала, чи тобі це не дуже складно — отак просто віддати нам половину дня?

Я помітила, що Нікола завагався. Зараз він піде на відвертість: «Та, правду кажучи, завдала ти мені клопоту. Сьогодні зранку в мене до біса роботи!..» Або на освідчення: «Хіба я міг пропустити таку нагоду — побути наодинці з тобою!»

Але він вибрав третій варіант, щоб не зрадити своїх справжніх почуттів:

— Не турбуйся, якось влаштуюся.

І знову запала мовчанка, ніякова, трохи гнітюча, як оцей безнастанний дощ надворі. Зненацька її порушив невинний дитячий голосок:

— А чому сьогодні машину веде не Ян?

Мені здалося, ніби металевий дах над головою провалився і на мене ринули дощові потоки… Зараз я почую відповідь Нікола, і своєю ущипливістю вона, певно, не поступиться відповідям Яна: «А чому це машину повинен завжди вести тільки він один?» Але нічого такого не було сказано. Тон у Нікола спокійний, дуже приязний:

— Розумієш, Марінетто, не всі дорослі люди мають у четвер вихідний день так, як твій тато. От і виходить, що сьогодні Гійом закінчує майструвати сходи в одному новому будинку, Ян має роботу на борту корабля, а Годлен — у лікарні. А через дощ тільки я зміг покинути свою роботу в полі. Бачиш, як усе гарно складається!

Цілком задоволена, Марінетта замовкає.

Мовчу і я. Нікола, сам того не відаючи, тільки-но дав мені незабутній урок: завжди треба намагатися бути щирим, простим, бути самим собою.

А втім, він і далі говорить дуже прямо, хоч то, мабуть, дається йому нелегко — це видно з коротких уривчастих фраз, несміливих слів. Він явно хоче розігнати цей туман між нами, бо нам обом подобається ясність, безхмарність.

— Фанні, нащо нам бурмоситися одне на одного? Скажи відверто: може, ти подумала, що я навмисне скористався нагодою, аби побути наодинці з тобою?

— Ще недавно я ладна була цьому повірити, коли побачила, що замість Годлен приїхав ти, Нік. Але тепер уже так не думаю. Після того, як ти сказав правду Марінетті.

Він повернув до мене голову, і я прочитала на його обличчі вираз радісної полегкості.

— Якщо вже тут щось не викликає сумніву, — вів він далі, і в його голосі мені почулася незвичайна твердість, а водночас якась притамована тривога, — якщо вже тут щось і не викликає сумніву, то це те, що ось ми самі разом уперше відтоді, як Гійом сказав тобі… сказав тобі про нас обох… І я почуваю, що повинен тобі все пояснити.

— Що ти, Нік, ти нічого мені не повинен!

Він кинув на мене уважний погляд, веселий і розчулений.

— Яка ти мила, Фан! Бурчиш, як багатосімейна мати, коли її малюки забіжать до кімнати у брудних сабо, і до того ж ти називаєш мене «Нік» так, ніби даєш карамельку…

Які вони чудні, ці хлопці! Так легко змішують вічне і буденне, слова щоденного вжитку з високими словами любові… Життя не стоїть на місці, життя триває в монотонному русі, як оце постукування «двірників» на вітровому склі, в інтимному жесті, яким маленька дитяча рука погладжує мені шию, в гуркотливому русі зустрічних автомобілів, що оббризкують нас фонтанами води, і мій супутник, який бентежить мене і бентежиться сам, цей чужак, котрий здається мені братом, очевидно, зараз скаже…

— Признаюсь, мені трохи соромно: гарний же я, нівроку, чвалай-неотеса, — надумався передати через Гійома, що люблю тебе! Ти, певно, подумала, що я не дуже сміливий, коли покладаю на інших такі місії?

— Я зовсім такого не думала.

— Розумієш, це тому, що говорити з тобою про такі речі нелегко, Фанні. Ти така… така стримана і водночас така прямодушно-щира. Така близька і така далека…

— Далека?.. — щиро здивувалась я. Такого справді ніколи не уявляла…

— Так, далека. Мені здається, що про кохання з тобою можна говорити тільки тоді, коли воно стосується… інших!

— А ти гадаєш, що взагалі легко для хлопця й дівчини говорити про своє кохання так, мовби нічого й не сталося?..

Зненацька різко вищать гальма. Машина зупиняється на переїзді з опущеним шлагбаумом. Крізь мокре від дощу скло я ніби впізнаю Нефшатель. Розмова уривається сама собою. Нікола, здається, зважує мої останні слова. Воно таки правда, непросто у вісімнадцять чи двадцять років обговорювати, мовби якийсь матч з волейболу чи англійський недубльований фільм, те, що завтра стане самою суттю вашого життя: взаємини хлопця і дівчини, котрі прагнуть поєднати свої долі, щоб карбувати разом дорогоцінний скарб доброти, гармонії й злагоди, яким повинне бути кожне родинне вогнище…