Клод Кампань - Діти морських туманів

— Це тому, що Гійом скоро поїде від вас? Я заперечливо похитала головою:

— Ні!

— Краще було б це! — пробурмотів він. — Ну, тоді… виходить, через Нікола?.. Чи, може… через мене?

Я майже встромила носа в каструлю з водою. Каструля полетіла додолу. Ян підняв її й повернув мені, не спускаючи з мене погляду. Я мовчки бовталася руками в раковині. Тоді він поклав на стіл з півдесятка ножів, які перед тим витирав, підійшов до мене, повернув до себе, узяв мої руки й витер їх своїм рушником, потім збив мені на лоба пасмо волосся і пальцем доторкнувся до щоки. Як це нагадувало недавній підбадьорливий жест Гійома, — тільки більш стриманий, не такий упевнений. Але і в ньому було стільки стихійної ніжності, що я одразу вся ожила.

— Спасибі тобі, Яне, — кажу я, — ти добрий.

— Це тобі так здається! — вигукує він, щоб приховати ніяковість. — Якби я був добрий, то не мучив би тебе знову!

«Над цим „знову“ треба подумати! — кажу я собі.— Але годі психологічних копирсань, Фанні! Спускайся з хмар на грішну землю».

— Ану його к бісу, цей посуд, — мовить Ян, жбурляючи вогкий рушник на стілець. І тягне мене до вітальні.— Ходімо, — каже він. — Я пограю тобі на піаніно — тільки тобі одній.

Я жену з свого серця тривогу й даю себе заколисати музиці. Цю ясну обітовану землю, куди привів мене Ян-поет, мені б не хотілося затьмарювати своїми сумнівами, журбою. Я приймаю її в свої долоні, як найкоштовніший дар…

А завтра вже, не раніше, буде час подумати і про Нікола…

Як тільки було подано трап, Ян першим піднявся на борт і зробив це так невимушено, ніби переступив поріг Сонячних Дзиґарів.

— Good evening, gentlemen! I am your agent [4] Добривечір, панове! Я ваш представник ( англ .). . Якийсь офіцер повів його до капітана. І Ян гукнув нам здалеку:

— Обходьтеся без мене. Можете оглянути корабель. Це вже погоджено з черговим офіцером.

Гійомові і Годлен не треба було повторювати двічі. Тримаючись за руки, вони пройшли палубою корабля «Клан Макленан» і почали підніматися на капітанський мостик.

Великий корабель, що прибув з далекої Індії, дрімав у спокої ночі. У темному небі гордо вимальовувалися могутні й величні контури його корми, вантажних стріл, червоно-чорної труби, освітленої прожектором.

Які тільки фантазії не спадали іноді Янові на думку! Сьогодні ввечері ми сиділи на кухні — у нас якраз вечеряла й Годлен, — коли він раптом став на порозі не сам, а тримаючи за руку Марінетту.

«Оце я, йдучи повз будинок Ферків, — пояснив Ян, — заскочив привітатися з ними, і з їхньої розмови мені стало ясно, що вони страшенно хочуть піти послухати Жака Бреля [5] Жак Брель — популярний французький співак, поет і кіноактор. Сьогодні він співає в булонському казино. Взяти на себе догляд за Марінеттою не випадає: з мене досить корабля „Клан Макленан“, — за півгодини він причалює до берега. От я й привіз її на ніч до вас».

Він посадив дівчинку дідові на коліна, тицьнув мені в руку її піжаму і пояснював далі, раз у раз позираючи неспокійним оком на годинник:

«Я побіжу. Корабель, мабуть, уже прибув, і його беруть на буксир, щоб завести в гавань. Мені треба простежити за цим».

Та ось в очах йому застрибали бісики, і він окинув лукавим поглядом усіх нас:

«А що як і вам поїхати зі мною в гавань? Б'юсь об заклад, що Годлен ніколи не бачила великого океанського корабля! Прогулянка на морському лайнері під блакитним сяйвом місяця — вас така перспектива не вабить, закохані?.. Нуте, Годлен, Гійоме, що ви на це скажете?»

Йому ж таки спала раптова думка узяти з собою і Марінетту.

«Мала нікуди й носа не витикає з дому! Нехай хоч раз подихає морським повітрям…»

Справді, як тільки ми опинилися в порту, Марінетта почала жадібно дихати свіжим повітрям вільних морських просторів. Піднімаючись крутими східцями на капітанський мостик, я обхопила її ззаду рукою. Дівчинка з усмішкою озирнулася, — на її обличчі відбивався дедалі більший захват.

— А я справді зараз на кораблі, Фанні?

— Справді, моя кізонько.

— На справжньому кораблі, який може плавати по морю?

— Так, він може плавати по морю, далеко, дуже далеко. Але тобі нічого турбуватися, цієї ночі корабель відпочиває. Він нас нікуди не завезе, не бійся.

Піднявшись нагору, Годлен заходилася вдавати з себе старшину. Коли вона стала до керма, струшуючи своєю важкою ясно-золотавою косою, стискаючи в руках зроблені з червоного дерева держаки, слово честі, мені пригадалися малюнки з книжок, прочитаних у дитинстві, здалося, ніби це дочка вікінга замінила біля керма свого батька, пораненого в бою або взятого в полон піратами… Але тут же образи, навіяні книжками, зникли, поступившись місцем перед іншою картиною, теж далеко не буденною: дві голови — Годлен і Гійомова — нахилилися над морським компасом. Гійом з безмежною ніжністю закоханого і водночас з незаперечним авторитетом офіцера далекого плавання давав пояснення своїй подрузі. Він розтлумачував, що таке роза вітрів, як стежать за курсом корабля, показував радарну установку, розповідав про подачу звукових сигналів у густому тумані та про морські карти. Почувався так упевнено й невимушено, наче був у своїй столярній майстерні, а не на палубі корабля…