Клод Кампань - Діти морських туманів

Я добре знаю, що в його жилах тече кров моряка, так само, як і в моїх. Проте я тут почуваю себе непевно. Невже це Капітанова наука?.. Чи, може, відголоски давньої мрії… Ось ким міг стати Гійом, якби не смерть наших батьків…

Метка, мов дзиґа, Годлен уже потягла Гійома в інше місце, і боже, який же він слухняний! Спустившись на десять східців униз, на вузеньку галерейку, що йшла навколо офіцерської палуби, я наткнулася на них — вони стояли нерухомо, притулившись лобами до ілюмінатора однієї з кают. Гійом посунувся трохи вбік, даючи місце й мені. Я теж зазирнула всередину. По той бік товстого скла, сидячи навпроти англійського капітана і не помічаючи нас, схованих надвечірніми сутінками, про щось енергійно сперечався Ян. Безперечно, то був він, я одразу впізнала його розмашисті, виразні жести.

— Ладен побитись об заклад, що Ян виявив якусь непередбачену заковику чи безлад у розміщенні вантажів…

На порозі каюти показався служник, певне, пакистанець, у білій накрохмаленій куртці, з непроникним поглядом, з суворим бронзовим обличчям. Він приніс дві чашки чаю на таці, оздобленій гербами пароплавної компанії. Ян звівся на ноги і тут, здавалося, помітив нас за вигнутою шибкою ілюмінатора.

— Увага! Зараз він нас побачить.

В мені ворухнулася досада. Нараз я відчула себе солідарною з Яном, гордою за нього, що він так освоїв своє нелегке матроське ремесло і віддає йому стільки душі. Я потягла Годлен за рукав:

— Невже тобі справді хочеться його розсердити?

— А чом би й ні? Ян у ролі великого начальника. Це ж неповторне видовисько. Хіба ні?

— А от і ні!

Обурена до глибини душі, я покинула їх і перейшла на другий борт корабля, обернутий до набережної. Щоки в мене пашіли від збентеження.

«От так штука! — думала я. — Чого це я стала дибки, як дружина моряка, котра захищає свого чоловіка!» Звичайно, це був «мій чоловік», про якого я клопоталася, потерпаючи, щоб він не помітив наших дитячих витівок і не розгнівався. Але тут я схаменулася: «Твій чоловік!.. Чи ти, бува, не збожеволіла, Фанні?..»

Остаточно я отямлююсь від того, що якась маленька постать підбігає і гарячково шарпає мене за руку. Марінетта…

— Хочу побачити море. Скажи, де воно, море?

— Гаразд, ходімо, — покірно озиваюсь я, тягнучи її знову до протилежного борту судна, повернутого до відкритого моря.

Але тут ноги мої зупиняються, ніби самі собою, і я не наважуюсь іти далі. Біля бортового загородження стоять Гійом і Годлен; їхні тіні зливаються в одну. У сутінках я невиразно розрізняю, як брат міцно обняв за плечі Годлен і підборіддям занурився в пишне волосся дівчини.

Про що вони думають, ці щасливчики? Про далекі краї, вхід до яких, здавалося, було відкрито по той бік безкрайого нічного простору? Безмежний таємничий всесвіт, де око вихоплювало з пітьми тільки міські ліхтарі, червоні й зелені вогні, що позначали фарватер, акваторію порту, відкрите море, на яке час від часу кидає світло прожектор маяка в кінці хвилеріза, якийсь корабель на зовнішньому рейді.

«З тобою я поїду хоч на край світу», — прошепотіла Годлен.

Вона, ніби сп'янівши від пестощів, заплющила очі і вдихала на повні груди змішаний запах йоду, солі, риби, мазуту, лісів, яких так багато в департаменті Нор, — усі пахощі нічного морського узбережжя.

…Так, я відчувала, що це понад мої сили.

Однак перш ніж відійти з Марінеттою, я ще раз подивилася на них, як жебрачка, що опинилася на порозі заможного дому… Дивилася на мужню юнацьку щоку, ніжно притулену до дівочої щоки, на дві дужі руки, любовно покладені на тендітні плечі коханої… Певне, Гійом і Годлен мріяли про своє недалеке майбутнє, про щасливу домівку, яку вони спорудять зі спільного душевного багатства, вирізьблять точним різцем ясного сонця і заселять дітьми свого кохання…

Я бачила, як їхні профілі, ніби пориваючись кудись у просторінь, світяться тим самим спокійним блиском, яким у хвилини молитовної зосередженості променяться обличчя віруючих. А втім, може, вони саме зараз просто, без слів, дякували богові за своє щастя…

Дивний вечір! Якби мене не удержувала на місці чіпка маленька ручка Марінетти, я, мабуть, пішла б блукати навмання по набережній…

Годлен спустилася до нас, а Гійом ще лишився на борту. Ян знову вийшов на палубу і віддавав накази по-англійському так чітко й упевнено, що я була просто вражена. Добре ж знає він своє діло!

Треба було поставити інший трап, враховуючи постійні коливання води під час морських припливів і відпливів. Ян гукнув нам, що це забере не більше ніж чверть години. Нічого не вдієш — довелося чекати.