Клод Кампань - Діти морських туманів

«А чого б тобі не взяти прикладу з Годлен? Чом би й тобі не одружитися? Я певна, що з тебе вийшов би дуже порядний чоловік…»

Та я чомусь вагалася. Коли була наодинці з ним, він здавався значно чутливішим і палкішим, ніж я про нього думала раніше. Отак ми й сиділи удвох, осяяні тьмяними відблисками вогню, що створювали інтимнішу обстановку, ніж ми того, можливо, хотіли…

Я ніби знову бачила Нікола таким, яким він був, коли почав навідуватися до нас, у середині минулого літа і в ті осінні тижні. Стриманого і дуже спокійного. Йому знадобилося набагато більше часу, ніж нашому вікінгові, щоб наважитися сказати мені «ти»… Майже завжди він з'являвся несподівано. Та Фовемберг і справді був по дорозі до Булоні,— треба було тільки трошки звернути з дороги. Потім це стало для нього ще простіше, бо він придбав собі мопед, і тепер оті чотирнадцять кілометрів, які відділяли нас від Рейд'єра, він долав за будь-якої погоди, — чи то в шквальний вітер, чи в дощ.

Які ж бо вони були все-таки незвичайні, оті останні місяці, прожиті в сердечній дружбі з такими хлопцями, як Нікола і Гійом!.. Але ж Гійом — мій брат. І цього вечора я думала тільки про Нікола, — він сидів за кілька кроків од мене, і я з почуттям вдячності згадувала, що між нами не існувало жодного спогаду, який не був би до кінця ясний.

«Статечний молодий фермер наших старих Булонських країв, ти так само добре володієш своїми думками, жестами, розмовами, як і своїм трактором, — який же ти надійний, Нік, який чутливий, порядний, звичний, і як же довго я жила біля тебе й не розуміла цього…»

Якось мимоволі пауза поміж нами затяглася, — я й не помітила, як промайнули довгі хвилини… Нараз я ніби пробудилася від сну і знову помітила все, що оточувало нас: відблиски вогню з каміна, нашу затишну вітальню, огорнуту сутінками, і Нікола.

Потім я почула свій власний голос:

— Котра ж зараз година?

— Майже восьма. Та що з тобою, Фанні?

В голосі Нікола бринів подив. Перш ніж відповісти — та й що, власне, йому сказати? — я глянула на мого приятеля й спробувала прочитати щось у його очах. І в ту ж мить ми почули знадвору знайомий гуркіт автомобіля, який сповільнював хід, в'їжджаючи в берестову алею, що вела до нашого будинку.

— Це Гійом вертається з Монтрея, — сказала я.

Якийсь інстинкт змусив мене підвестися, неквапливо підійти до секретера і засвітити одну лампу. Вітальня одразу ж стала зовсім іншою.

Нікола й собі підвівся, поволі й знехотя, і тоді мене пойняло якесь дивне відчуття: ніби цього вечора, отут, у цій вітальні, між нами лишилося щось недомовлене…

Переступивши хвіртку Голубки і опинившись у садку, де кілька нагідок, уцілілих після зими, вже розкрили свої золоті пелюстки, я тривожно зиркнула на Яна: «Що жде нас за цими стінами?» Та він глянув на мене підбадьорливо, як тоді, три роки тому, коли ми стояли на порозі його будиночка в Бове, вирушивши на розшуки таємниці його народження. «Невже ти стала менш хороброю?.. До того ж, знаєш, Фан, коли приходиш, щоб допомогти комусь і робиш, це від щирого серця, то певен, що тобі неодмінно допоможе інтуїція, набагато могутніша за нас, — вона порадить у потрібну хвилину, що треба робити», — прочитала я в його очах.

Давід уже відчинив двері. Худий, нервовий, такий самий, яким я бачила його, коли він приходив часом по свою дружину до школи.

— Диви-но! Мій товариш по гонитві за «ягуаром»!

— Даруйте, Давіде! Ми з Фанні вийшли на прогулянку. От і заскочили до вас мимохідь на хвилинку.

— Та це ж чудово! Заходьте! Крістіно, проведи гостей. Ви не заперечуватимете, як ми приймемо вас на кухні? Там уже горить у плиті. Давайте мені плащі…

Кахляна, подекуди потріскана підлога кольору рудої міді, муслінові фіранки, коробки з прянощами, вишикувані на поличці над плитою: я знову розглядала чистеньку сільську кухню, яку вже бачила крізь вікно того сумного березневого вечора.

На плиті кипів блискучий чайник, а Марінетта примостилася за столом, вирізуючи ножицями малюнки.

— Добридень, Марінетто!

Та мала дикунка, засоромившись, клубком скотилася зі стільчика й уткнулася лицем у материну сукню.

«Наскільки краще було б їй у нашій школі,— подумала я. — Вона б співала, гралася, танцювала й сміялася з нашою веселою малечею!..»