Клод Кампань - Діти морських туманів

— Вона просто чарівна, ваша маленька донечка… Крістіно.

На якусь мить він завагався: це ж тільки вдруге він бачив молоду жінку, а вже звертався до неї подружньому на ім'я. Звичайно, він хотів підкреслити цим, що швидко освоївся тут, у цій оселі,— і не як випадковий перехожий, що ненароком забрів сюди, а як друг, на якого можна покластися в усьому.

А я почувала себе щасливою, бо мала ще одну нагоду замилуватися Яном: я відкрила в ньому незнану мені досі чудову рису. Справді, як легко й швидко зумів він увійти в світ малої дитини і з допомогою «білої мишки» приручити серце маленької дикунки…

— А знаєте, — сказав Давід, — давайте повечеряємо разом. Крістіно, що ти можеш нам запропонувати?

Молода жінка підвелася. Я помітила, який у неї стомлений вигляд. Обличчя змарніло, синці під очима збільшилися. їй лишалося якихось два місяці до пологів. Ось вона переставила кілька пляшок у буфеті і обернула до чоловіка все ще трохи збуджене й схвильоване обличчя.

— Давіде, прошу пробачення… Але в нас зосталося тільки трошки аперитиву і…

— Я ж тобі сто разів казав, що треба завжди мати в запасі кілька пляшок! Але ти, як видно, не вмієш передбачати наперед, і…

— Та ну, — втрутився Ян, — яке це має значення! Ми ж зайшли просто так, мимохідь.

— Проте ви не підете звідси без частування! — тоном, що не визнає заперечень, відказав Давід.

Крістіна тим часом вже натягала на себе плащ.

— Я зараз збігаю до Бейнгема в буфет. Це всього дві хвилини звідси…

Я встала, щоб спинити її, та вона вже грюкнула дверима, і я не наважилася піти за нею, щоб зовсім не розсердити Давіда. До того ж я догадувалася, що їй треба трохи провітритися, а може, навіть і виплакатися на самоті.

Повернулася Марінетта з двома своїми плюшевими дружками, і Ян одразу ж почав її розважати, наслідуючи голос черевомовця, ніби це говорить ведмедик. Але я відчувала, що всередині в нього все кипить, — це видно було по його обличчю і з того, як нервово тарабанив він пальцями по столу.

— Дай нам спокій, Марінетто, — раптом буркнув Давід. — Іди вже до себе, в дитячу кімнату.

Дівчинка звела засмучені очі на Яна, кинула сердитий погляд на батька і знехотя ковзнула з колін хлопця. Потім, узявши в одну руку ведмедика, а в другу — козу, поволі зашкутильгала до своєї кімнати.

— Знаєш, Нунур, — стиха мовила вона до ведмедика, — якби в мене була маленька сестричка, то я б ні за що не посилала її в дитячу кімнату…

Це було так зворушливо — бачити, як маленька істота в картатій сукенці з каштановими кучериками, що, звісившись, прикривали старого потертого ведмедика, сумно шкутильгає до дверей, що я не витримала, підвелася й пішла за нею.

— От побачиш, ми зараз збудуємо розкішний палац із кубиків…

Коли за кілька хвилин я зазирнула до кухні, то побачила, що Крістіна вже повернулася й наливає в кофейник окріп. Двері сусідньої кімнати були прочинені, і я помітила, що Давід і Ян сидять у двох великих шкіряних кріслах, оповиті клубами тютюнового диму, тримаючи в руках по склянці вина, і жваво обговорюють найбільш ефективні методи, як втовкмачити в порожні й тупі голови учнів четвертого класу хоча б найелементарніші правила англійської граматики.

— Давід вирішив, що краще буде їм посидіти й погомоніти там поряд, а не в кухні,— пояснила Крістіна. — У всякому разі вони, здається, знайшли спільну мову. Давід ще не має приятелів у Булоні. Він же такий самолюбний. У цій пригоді біля бензоколонки йому, можна сказати, просто поталанило.

— Так… — пробурмотіла я. — І не тільки йому… Якби вашого чоловіка не було тоді поруч, Ян зараз лежав би, можливо, в лікарні. Він сам мені про це сказав. «Без Давіда я б напевно надто швидко узяв поворот біля Пті-Маркасен, при виїзді з Булоні,— добре, що він горлав мені на вухо розумні поради. Мене так охопив тоді азарт погоні…»

— Давід, і радить не їхати надто швидко?! Справді, це цікаво.

Обличчя Крістіни раптом немов затверділо, потьмарилося, — здавалось, мої слова знову збудили якийсь страшний спогад в її душі. Жінка опустилася на стілець, і я побачила, що вона ледве стримує сльози.

— Що з вами, Крістіно?

— Ах, вже зовсім скоро пологи, а я не знаю, що нам робити з Марінеттою… Дівчина, яка доглядала її, пішла від нас. Трохи, мабуть, і я винна в цьому, бо надто нагримала на неї тоді, в понеділок, коли вона не догледіла малої, і Марінетта втекла з дому… Ну от, коли настануть пологи, Давіда цілими днями не буде вдома: ліцей, уроки і все інше. До того ж він захоче ночувати в клініці, щоб бути біля мене. І я справді не знаю, як усе це влаштувати. Це понад мої сили…