Клод Кампань - Діти морських туманів

Ось Нікола почав кінцями пальців змітати розсипаний на тагані попіл.

— Фан, — глухо мовив він, — це чудово — отака любов, як між Годлен і Гійомом, і я хотів би коли-небудь пізнати й собі щось подібне. Та коли б ти тільки знала, як сумно буває мені, коли я подумаю, що Годлен скоро поїде від нас…

Я насилу стрималася, щоб не зітхнути з полегкістю.

— Цілком тебе розумію, — сказала я. — Бо й сама теж почуваю якийсь панічний страх, коли згадую, що Гійом покине Сонячні Дзиґарі. Бо це ж ціла епоха, яка закінчується для нас обох.

Нікола кивнув головою й почав ворушити жар у каміні,— без всякої потреби, а просто так, щоб — я була певна того — не дивитися на мене, поки він говоритиме.

— Взагалі, ти подумай — яка примха долі…— сказав він. — Тільки через те, що у нас в Рейд'єрі вирішили реставрувати старі меблі, а столяр-червонодеревник з Булоні завжди обіцяє і ніколи не приходить, — тільки через це Годлен одного вечора сказала, так, між іншим: «А знаєте, брат Фанні Ле Марруа вже справжній ас по реставрації старовинних меблів!» І Гійом уперше прийшов до нас… Вправний, добре вихований, розумний, він усім нам дуже сподобався, і, коли старі меблі було підновлено, йому почали замовляти різне обладнання по господарству, про яке ми мріяли роками, але досі не було кому його замовити, бо це переважало здібності рядового сільського ремісника. Отак сталося, що твій брат почав дедалі частіше з'являтися в Рейд'єрі. Одного дня, це було в липні, він упав і трохи забився, його запросили пообідати з нами. Другого дня була гарна погода, ми хотіли, щоб він знову зостався на обід, та він відмовився, бо не міг лишати вас самих, дідуся й тебе. Тоді його попросили, щоб він узяв коли-небудь і вас з собою. Гійом так і зробив. І ви поїхали від нас вже пополуночі, після чудового вечора, — пригадуєш, Фан? А коли я піднімався до себе в спальню, то почув, як батько сказав мамі: «Цей Гійом… Ніколи в житті не зустрічав такого чудового хлопця! У ньому поєдналися статечність лісоруба, витонченість поета, спокій старого філософа і іронічна глибокодумність справжнього інтелігента. Можна бути спокійними за ту дівчину, котра стане його дружиною…»

«Його дружиною…» Коли Гійом почав мріяти про Годлен? Він уже зустрічав її в Сонячних Дзиґарях ще два роки тому, бо вона ж тоді вчилася в одному колежі з тобою, Фанні. Та коли він приїхав працювати в Рейд'єрі, був саме час канікул. Я проводив більшу частину дня у полі, але добре знаю, що це означало для Годлен, — канікули, літо… Раз у раз можна було бачити її струнку постать, як вона йшла із саду в дім з оберемком квітів у- руках. Часом голос її долинав із кухні, де вона виспівувала щось, готуючись пекти солодкі пироги, то раптом лунав її дзвінкий сміх, що переливався і лелів, як водограй у сильну спеку… Час від часу вона забігала до Гійома, щоб принести йому склянку лимонаду чи холодної кави й подивитися, як він працює. Іноді розпитувала його про щось, і коли робила це, то не з чемності, не для годиться, — я ж добре знаю Годлен, — а тому, що цікавилася ремеслом інших. До того ж — це факт! — вона кохається в дереві, як і багато хто з нас, сільських мешканців.

Дерева… Ми самі їх садимо, на наших очах вони ростуть, ми бачимо, як їх зрубують. І ми любимо дивитися, як дерево оживає під руками такого майстра, як твій брат… А потім Годлен верталася назад через Рейд'єр, і я уявляю, як Гійом проводжав її поглядом. Той погляд проникав крізь мури, крізь час. Але разом з тим то був спокійний, розважливий погляд…

Урвавши на цьому свою розповідь, Нікола схопив кілька полін з корзини. Ось він підкинув їх у вогонь. На мить язики розбурханого полум'я підскочили високо вгору, потім воно раптом заспокоїлося, стихло.

Притишивши голос, Нікола заговорив знову:

— Це ж так гарно й надійно — кохання людини, яке пробуджується і зріє поволі, неквапливо, яке просувається маленькими кроками до свого завершення, до свого літа. Це щось подібне до проростання озимини, до появи молодих бруньок напровесні… Хіба ж у всіх нас не селянська душа? І у Гійома, і в тебе, Фанні…

Він знову замовк, не зводячи з мене очей.

І раптом мені спало на думку, що ця розмова, як він сам признався, розпочата тільки через те, що ми лишилися на самоті, чи не свідчить вона, що Нікола почав учащати до якоїсь дівчини і хоче поговорити зо мною про неї? Отой глибокий смуток, в якому він признався мені допіру, — так щиро може говорити тільки брат з сестрою, — чи не означає це, що і я повинна відповісти йому з такою ж простотою: