Клод Кампань - Діти морських туманів

Справді, було щось незвичне в тому, що ми лишилися тільки вдвох у Сонячних Дзиґарях і тепер сиділи при цьому мерехтливому полум'ї.

— Зараз я принесу ще чашку кави і тартинку з маслом та сиром…

Отоді Ян і розповів мені про свою зустріч з Давідом, яка сталася цього ранку…

— Є ще одна річ, яку я хотів би тобі розказати. Коли ми повернулися з Сент-Леонара, хазяїн бензоколонки на радощах вирішив «сприснусти» добру новину, яку ми йому привезли. Ну, як тут було відмовитися! Отож посідали ми за столик перед наповненими склянками, і він вигукнув тоном людини, закоханої в хороші машини: «Не можна, щоб такі машини довіряли казна-яким лобурям і гультяям!» Я побачив, як спохмурнів Давід. «То наша трагедія, — сказав він, — що надто багато людей на дорогах стають як звірі. Ні, я ніколи не зможу простити їм отого шаленства на дорогах. Кати середньовіччя, їй-право, не були гірші…» На цих словах, Фанні, Давід раптом замовк. Очі його засвітилися якимсь дивним вогнем. Хтозна, який страшний спогад ожив у його уяві, розбуджений цією гострою критикою напівбожевільних «лихачів». Чи не нагадала йому наша гонитва, що так вдало закінчилася, якоїсь сумної пригоди з минулого?..

Настала довга пауза. Я не втрималася і прошепотіла: «Марінетта…»

Той таємничий випадок, коли Ян витяг її з калюжі, був ще зовсім свіжий у моїй пам'яті.

Ян кивнув головою:

— Якби я був наодинці з Давідом… Але з нами був хлопець з бензоколонки. Я просто поклав руку Давідові на плече і сказав: «Я вірю в зустрічі. Це не просто для власного нашого задоволення, щоб ми могли розіграти таких собі вершителів правосуддя на дорозі, випадок чи доля звели нас, — та ще й за таких виняткових обставин… Те, що ми зробили, зв'яже нас у майбутньому. Відтепер я завжди зможу покластися на тебе, а ти — на мене…» Я вклав у ці слова всю теплоту, на яку був здатен. Давід ствердно кивнув головою, якось розслабився після пережитого напруження й усміхнувся мені…

Згодом, лишившись на самоті, я почав думати, яке важке зобов'язання узяв на себе і до чого воно може призвести. Але те, що сказано, — сказано. У тій ситуації я не міг діяти інакше, ти розумієш, Фан?..

Він повернув голову до мене, і на якусь мить я замилувалася його скульптурно чітким профілем на тлі відблисків полум'я. Зненацька наші погляди зустрілися, його очі глибоко-глибоко зазирнули в мої. Я почувала, що Ян зараз такий близький мені, як ніколи…

Та в цю хвилину я подумала, що мені нема чим пишатися. Я згадала той вечір біля Голубки, коли бачила, як гірко плакала Крістіна. А що я зробила для неї відтоді?

З щирим жалем я розповіла Янові про свій березневий прихід до Ферків.

— От бачиш, усе долучається одне до одного, — пробурмотів він. — Те, що ти бачила того вечора, і те, що ми помітили в той день біля калюжі, і те, що я зрозумів сьогодні вранці…

Знову довга пауза. Потім Ян підвівся, сперся ліктем на виступ каміна. Можливо, вперше цього вечора я відчула, наскільки він вищий за мене не лише своїм зростом, але й якоюсь внутрішньою силою, і почуття гордості за нього і безмежної довіри пойняло мене.

— Так, Давід і Крістіна, безперечно, потребують допомоги… Післязавтра неділя. Якщо ти згодна, Фан, то ми придумаємо якийсь привід — байдуже який — та й помандруємо вдвох до Голубки!..

Невдовзі по тому Ян поїхав. Гаррісонів запросили у гості якісь їхні друзі, і Ян пообіцяв, що повернеться рано й побуде з їхніми доньками.

— Дівчатка були в захваті,— сказав мені Ян, — особливо Лінда, бо перед тим як класти їх у ліжко, я граю їм на піаніно.

«Ось двоє щасливчиків, які не розуміють свого щастя!» — думала я, починаючи наводити лад у залі, як тільки пішов Ян.

Я була певна, що до кінця вечора вже ніхто не порушить моєї самотності. Скориставшись з цієї нагоди, вирішила як слід прибрати у вітальні,— я ж любила її більш за всі кімнати в домі, а проте мусила майже цілком полишити на невміле піклування Капітанові й Гійомові. Та не минуло й двадцяти хвилин, — я лише встигла помити плиткову підлогу й повитрушувати з десяток попільничок, залишених в усіх кутках кімнати, — як надворі почулися чиїсь кроки. Тільки-но я дійшла до кухні, як двері рвучко розчинилися перед… Яном і Нікола.

— Фанні, чи можна помити руки?

Хлопці простягли до мене чотири брудні долоні, обличчя їхні блищали від поту. Але вигляд в обох був такий по-хлоп'ячому пустотливий і задоволений, що я не могла втриматися, щоб не звернутися до них наставницьким тоном:

— Справжні поросята! — сказала я, оглядаючи їх з голови до ніг. — Яку це дурницю ви робили, що так забрьохалися?