Клод Кампань - Діти морських туманів

Містер Гаррісон, швидкий, худорлявий, засмаглий чоловік, зразу ткнув мені в руки пляшку мускатного вина, а потому я змушена була захищатися від атак восьмирічної Лінди, котра весь час чіплялася до мене, намагаючись обняти. А мій норвежець, поставивши миску з супом на першу приступку сходів, уже підкидав аж до самої стелі її молодшу сестричку Ніколь…

Янова кімната була обладнана під дахом, на горищі. Мансарда, побілена вапном, точнісінько така сама, як та, в якій він мешкав колись на горищі на мукомельні.

— Гаррісони пропонували мені велику кімнату поверхом нижче з краєвидом на простору бухту. Певна річ, такий краєвид чогось та вартий… Але тут… подивись сама!

Він підвів мене до маленького віконечка вгорі, під похилим дахом:

— Ніяких машин, цементу, ані шматочка молу не видно. Нічого, крім моря і неба. Здається, ти у відкритому океані.

Слово честі, навіть у плутанині будівельного риштування чи в густо заселеному старому будинку, омиваному хвилями моря, Ян міг би уявити собі дикий безлюдний острів і перетворити його на зачароване королівство…

Я задумливо міряла маленькими кроками кімнату, заповнену неяскравим світлом цього хмарного дня. Мій капітан-поет поставив на стіл три білі троянди, потім заходився накривати його. Ледь примруживши очі, я непомітно роздивлялася навколо і пізнавала уже знайомий мені безлад у Яновій кімнаті: зім'яті светри, переповнена недокурками попільничка, морська карта, розстелена на підлозі, біля неї — бінокль. Усе це навмисне безладдя було, певно, викликане його прагненням до суворого аскетизму. Канапа, застелена сірою ковдрою, підлога, вилиняла від жавельової води, білі стіни, голі згори донизу — буквально ні на чому зачепитися оком в їхній чернечій строгості. Жодної фотографії, жодної барвистої стрічки, що їх звичайно чіпляють у квартирах в Норвегії замість абстрактних картин. Нічого… За винятком, — ах! — я насилу стримала легкий вигук, бо враз помітила… дуже добре знайому мені репродукцію, недбало прикріплену чотирма канцелярськими кнопками над канапою.

— Що, і в Гаррісонів теж є така репродукція? — спитала я. — Чи, може, це та сама, що висіла у твоїй кімнаті на мукомельні?

— Так, це моя.

— Дивно, у тебе немає жодної іншої фотографії, крім цього фараона! Можна навіть подумати, — пожартувала я, — що ви з ним родичі.

— Ну, скажімо, це мій далекий кузен. І єдиний член моєї родини, котрий жодного разу не ускладнював мені життя. А це вже рекорд, правда ж?

У голосі Яна почувалася втома, та він знову опанував себе, підняв кришку супниці, і апетитний аромат враз розлився по кімнаті. Блідий промінь сонця, прорвавшись крізь хмари, заблискотів на пляшці мускату. Ми посідали до столу.

— Вітаю тебе у покоях твого вікінга, панночко із Сонячних Дзиґарів!.. Нехай тебе не дратує присутність мого фараона в цій кімнаті. Це ж мій давній товариш і соратник у боротьбі та життєвих незгодах. У Бове, на мукомельні, він усього надивився. І в Бергені теж…

Ян наповнив наші келихи прозорим вином, потім глянув на мовчазне вирізьблене з каменю обличчя фараона, яке дивилося на нього зі стіни.

— Він тобі здається таємничим, загадковим. Але я читав, що життя його обірвалося в тридцять років. Він занапастив його тим, що прагнув служити надто благородному, високому ідеалові, якого так важко досягти. У стародавньому Єгипті, де панували сотні фальшивих богів, Ехнатон був, можливо, першим, хто збагнув, чи, краще сказати, відчув, що на світі існує тільки один бог… Знаєш, Фанні, бували дні, коли він, оцей фараон, не давав мені занепасти духом, зневіритись у житті…

Ян поклав голову на руки, згорнуті на столі, і немов зовсім забув про суп у тарілці, що я йому подала. Довго пояснював, як там, у Бергені, йому довелося зустрітися віч-на-віч з багатьма складностями, що враз навалилися на нього, все-все треба було вивчати заново: мову, звичаї, зовсім інший спосіб думок, людей. А потім — його нова домівка, його батьки. Уперше в житті ти бачиш перед собою чоловіка й жінку, незнайомих тобі. І ти кажеш сам собі, ти повторюєш у думці:

«Це твої батьки. Вони прийняли тебе як свого сина…»

Нервово закуривши, Ян признався мені, що в той день, коли йому вперше довелося назвати їх татом і мамою — та ще й по-норвезькому! — у нього було таке відчуття, ніби гине, зраджується щось таке тепле, надійне, вірне, незрадливе: його матуся з Бове. Вона віддалялася назавжди. А разом з нею — і його дитинство, юність, великий шмат життя безповоротно відходили в минуле!.. Та Ян не міг нікому показати свою розгубленість, поговорити щиро, хіба що інколи з Інгвільд. «Вони» були такі щасливі, що повернувся їхній хлопчик! «Вони» вже так щиро любили його. І він теж починав потроху їх любити. І їх, і Норвегію. Він відкривав для себе новий світ: фіорди, безмежні ліси, лижі протягом шести місяців на рік і човен, завжди з піднятими вітрилами, вихідні дні, які можна провести, поставивши намет десь на самому краєчку старої Європи, серед самотніх і суворих краєвидів.