Клод Кампань - Діти морських туманів

Скоро він почав працювати, як і його батько, обслуговуючи морські кораблі у торговельній компанії фірми Фреда Ольссена. Усе тут здавалося новим, незвичним, хвилюючим. Було таке відчуття, ніби тільки тепер почалося його справжнє життя. Та водночас він страшенно болісно переживав розрив зі своїм минулим.

— Пригадую вечори, коли ми лишались удвох з Інгвільд у її чи в моїй кімнаті. Вона навчала мене норвезької мови та раптом припиняла урок, бо помічала, що очі мої надто блищать і думки блукають десь далеко-далеко… Тоді вона клала руку мені на плече й починала згадувати своє перебування у вас, вечори біля каміна, тебе, Фанні, і ваш колеж. Звичайно, це не були спогади ані про Бове, ані про мою матір, та все ж то була моя люба стара країна! І до того ж у Інгвільд буває якась особлива інтонація голосу, коли вона говорить по-французькому, а, певна річ, у такі хвилини вона завжди говорила по-французькому! Ті перші місяці, коли мені було так важко звикати до нового життя, Інгвільд справді була для мене чудовою маленькою сестричкою!

Я силкувалася прочитати щось у його очах.

«Якби ж то я могла бути певна, що вона не стала для тебе чимось більшим, ніж сестричкою…» — думалось мені.

Нараз Ян підвівся і вийшов до сусідньої кімнати. Певно, вона правила йому за підсобне приміщення, коли треба було нашвидку приготувати якісь прості страви. За якусь мить він повернувся з великою таріллю, на якій лежали шинка, кілька варених яєць, трохи салату, і знову наповнив наші келихи й тарілки.

— І ти теж, Фан, у ті давні дні завжди ладна була допомогти мені і зробити для мене все, що було в твоїх силах! І ти теж була моєю славною сестричкою…

— Авжеж, — відповіла я. — Гарно мати сестричок у дитинстві… А я ж була твоєю сестричкою всього три роки тому!

Я не могла стримати хвилювання, і голос мій затремтів. Ян повільно насупив брови, він трохи нахилився над столом, який розділяв нас:

— Що ти хочеш цим сказати, Фан?

Та як я могла щось йому сказати, не зрадивши таємниці моєї юності! Що я була добрим другом, вірним і відданим усім серцем, у важку хвилину його життя. Але то було колись, давно, а тепер Фанні вже стала дорослою і сподівається бути чимось більшим для нього, аніж просто товаришкою…

Яне, я знаю, що ти нездатен прикидатися, лицемірити, та чи пізнав ти себе самого? Чи справді так важко було для тебе стати норвежцем? Випадок на кораблі «Табор», який стався минулої неділі, примусив мене багато про що замислитися…

Той день почався так добре! Ян наче вихор налетів на Сонячні Дзиґарі, попросив швидше доїдати десерт і пити каву, схопив мій шарф, обгорнув ним мені шию і сказав:

— Капітан «Табора» хоче, щоб його рапорт було доставлено у контору завтра вранці. Отож мені треба негайно прибути на борт корабля і забрати виписку з log-book, — з бортового журналу, по-вашому. От я й подумав, що, мабуть, зможу спокусити й тебе, Фанні, поїхати зо мною: судна фірми «Вільгельмсен» — це все-таки справжнісінькі норвезькі кораблі як-не-як!..

Обличчя йому світилося радістю, і я знову побачила Яна давніх щасливих днів.

Коли ми вже з несамовитою швидкістю, мов вітер, мчали мотоциклом до Булоні,— так, що мені довелося обома руками вчепитися за ручку сидіння, — я призналася сама собі, що і мене охопило радісне хвилювання. Справді, а чом би й мені не полюбити Норвегію? І коли ми досягли набережної, «Табор» таки здався мені сліпучо прекрасним кораблем!

Я не раз у своєму житті відвідувала з дідом судна в порту і навчилася, як кажуть, пізнавати «душу» великих морських кораблів. Цей корабель з надбудовою-рубкою, із струнким корпусом, чорним димарем, оперезаним двома яскраво-синіми смугами, з вузькими переходами, пофарбованими білою, як сніг, фарбою, з поручнями, з червоного дерева дверцятами кают і барвистими маленькими фіранками, які прикрашали ілюмінатори, — ті фіранки я встигла помітити, поки видиралася з палуби на палубу слідом за Яном, — так, цей «Табор» був чудовий, наче різдвяна скандинавська сага.

— Як у тебе з англійською, нічого? — раптом поцікавився Ян, коли ми вже добиралися до верхньої палуби.

— Сподіваюсь, — відповіла я. — Два роки тренування, зубріння і розмови з дідом — це ж чогось та варте, як ти гадаєш?

І ось, переступивши останній поріг, ми опинились у великій каюті, безумовно, найрозкішнішій і найпросторішій на всьому кораблі. Голос Яна лунає збуджено, невимушено, сердечно — але по-норвезькому! (Треба буде чекати перекладу…)