Клод Кампань - Діти морських туманів

Ян ліг на підлогу і довго не відривав руки від важелів керування на трансформаторі. Він звично спиняв состави, переводив стрілки, прискорював чи зменшував швидкість руху, засвічував сигнали заборони руху, щоб з задоволенням побачити, як, скоряючись легкому рухові його руки, зупиняються як стій темно-зелений состав з трьома пульманівськими вагонами або електровоз з товарним составом. Серед вагонів була й бензинова цистерна, пофарбована в сірий колір, її можна було розгледіти в півтемряві — вона тьмяно виблискувала на рейках у червонуватому світлі заднього сигнального ліхтаря, який засвічувався на останній зупинці.

«Не вставай, Яне, це я…»

То прийшла його мати… Увійшла так тихо, що він і не почув. У сутінках кімнати побачив, як присувається до нього низький стілець.

«Нічого, нічого! Грайся!»

І він послухався її. Минали довгі хвилини у мовчанні, порушуваному тільки рухом іграшкового поїзда, і якась тепла тиша, що залягла між ними, була сповнена радості і смутку водночас. Адже обоє вони знали, які швидкоплинні ці хвилини.

«Признаюсь тобі, Яне, мені так тепло стало на душі, коли там, унизу, ввійшовши, я почула, що ти запустив свої іграшкові поїзди, — як колись у дитинстві…»

«Мамо!..» — ледь чутно схвильовано видихнув він.

І вони очима шукали одне одного в темряві, хвиля спогадів наринула й затопила їх.

…Того самого вечора вона сказала Янові, що він може забрати з собою до Норвегії деякі із своїх дитячих іграшок. Вона вже пропонувала йому зробити це три роки тому, але він відмовився. Він поїде, а всі оці речі залишаться їй на згадку про маленького Яна. Та знайти їх знову, тепер, у домі свого дитинства, — то було для нього надто зворушливо.

Він не хотів, щоб вона бачила його збентеження. Вона й так була вже досить схвильована. І Ян сказав їй якомога веселіше:

«Якщо я позабираю з дому ці іграшки, то чим же бавитимуться твої майбутні онуки, коли приїздитимуть у гості до Бове?»

Почувши ці слова, вона враз випросталася на стільці, наче охоплена невимовним хвилюванням. Ян швидко спинив поїзд і увімкнув світло. її очі жадібно ловили погляд Яна:

«Чи ти й справді думаєш те, що сказав? Чи й справді колись я стану бабусею твоїм дітям і побачу, як вони бавитимуться тут твоїми іграшками?»

Ян кивнув головою і відповів, що дуже добре уявляє, як через кілька років так само, як ось зараз, ці локомотиви запрацюють знову.

«Тільки тоді,— додав він, — ними бавитиметься старший із моїх хлопчиків…»

Ти розповів мені все це в якомусь нестримному пориві, Яне, (як добре, що я нарешті змогла того ранку зустрітися з тобою наодинці і віднайти в тобі колишнього Яна) і зненацька спинився, ніби затнувшись на останньому слові.

Обличчя твоє знову замкнулося, спохмурніло. Може, ти шкодував за цими останніми, щойно вимовленими словами?..

Запала тиша, і ми знову помітили, що навколо нас — безлюдний і безмежний — скільки око сягає — пляж. Ми машинально підвелися й рушили назад. Мовчки, не кажучи ні слова, йшли пліч-о-пліч берегом моря. Про що ти думав, що згадував у ту хвилину, я не знаю. Але можу побитися об заклад, що здогадуюсь, про що спитала мадам Оффланж одразу ж після того, як ти бовкнув про старшого сина. Кожна мати одного дня ставить таке запитання своєму синові: «Щоб говорити так, Яне, треба мати підстави. Ти маєш на прикметі якусь дівчину?»

Дівчину… Яку дівчину? Інгвільд? Мене? Чи… кого?

Тільки якщо твоя мати справді поставила тобі таке запитання, то ти був дуже обережний того четверга, — нічого не сказавши про це мені…

Морський комерційний посередник, у якого проходив практику Ян, знайшов для нього кімнатку у своїх англійських приятелів, подружжя Гаррісон. То була невелика мансарда в одному з тих небагатьох будинків у кінці бульвару Сен-Бева, які уціліли під час війни. Цю місцевість навіть називають не бульваром, а дамбою Сен-Бева, бо прибережна дорога має всього п'ятнадцять метрів завширшки, і одразу ж за нею починається Ла-Манш. Під час штормів, що бушують, коли настає рівнодення, розбурхані хвилі нахабно заливають шосе.

Ян своїм ключем відімкнув двері і пропустив мене вперед. Як тільки ми ввійшли, на порозі кухні показалася висока молода блондинка з веселими очима, що поблискували за скельцями окулярів.

— Не баріться, прошу! Я приготувала для вас овочевий суп і давно вже тримаю його на плиті…

Жінка підійшла до Яна з апетитно духмяною суповою мискою в руках. Не знаю, що він міг розповісти тут про мене і Сонячні Дзиґарі, але прийняли мене в цьому домі трохи дивно: то було химерне поєднання коректної байдужості і палкої радості.