Клод Кампань - Діти морських туманів

Біля віконця нікого не було. Ян подав листи службовці. І раптом, поки вона зважувала й штемпелювала конверти, він обернувся до мене, і я побачила, як мрійливо заблищали його очі.

— Моя геніальна кізко з пам'яттю слона, — прошепотів він, — ти ж забула найголовніше. Адже саме того вечора я вперше наважився сказати тобі «Фан»…

А за хвилину, вийшовши з поштамту, він повів мене до свого мотоцикла, що прибув до Булоні через кілька днів після Янового приїзду, — його доставили сюди на маленькому вантажному судні з Фолкстона.

— Все-таки то були добрі часи! — промовив він, сідаючи за кермо. — Бо тепер… тепер хто завгодно має право називати тебе Фан. Хіба ж не так?

— Ні, ти помиляєшся! — відказала я. — Крім Гійома й тебе, тільки Нікола зве мене так, та й то не часто, до речі.

Я поспіхом умостилася на сидінні позад нього, щоб уникнути його погляду, бо в ньому я, напевно, могла б прочитати: «Не так часто — це теж уже занадто!»

Та Ян обмежився тільки тим, що пробурчав:

— Готово? Поїхали!

Ми не кваплячись їхали вздовж набережної, петляючи поміж грузовиком з морозивом, цистернами для перевезення живої риби, щойно доставленої на кораблях, поміж рибалками, що верталися на суходіл, відставними моряками і просто тими, кому ніколи не сидиться на місці.

Коли ми проминули рятувальну станцію, Ян ще зменшив швидкість. Нарешті ми доїхали до перших плит північно-східної дамби. Ян зійшов з мотоцикла і допоміг зійти мені.

— А що як нам пройтися трохи до маяка?

— Охоче.

Повівав береговий бриз, не сильний і не холодний. У сонячному промінні було вже щось весняне. Навколо нас — спокій і тиша безмежних просторів, пустельний пляж, неосяжний рейд. Легкий туман, що огортав морську далину міг би, я не сумнівалася, пом'якшити наші слова, якби навіть вони були дуже різкі.

— Яне… — почала я. — Не знаю, як це назвати… Скажімо, твоя вразливість щодо Нікола… Чи довго це триватиме?

Здається, я дійняла його до живого, бо він не зразу відповів мені.

— По-перше, що дало тобі привід думати, ніби я маю щось проти Нікола?

— Сама не знаю. Можливо, це тому, що ти уявив собі, наче він зайняв серед нас твоє місце…

— Але, Фанні, я не вимагаю для себе ніякого місця! Ви маєте право приймати в Сонячних Дзиґарях кого хочете!

Він підняв з-під ніг круглий камінець і пожбурив його у воду між дамбами.

— Щодо тієї пригоди з кріслом, якщо ти саме це маєш на увазі, то згоден, тут я й справді трішки вийшов, так би мовити, за рамки. Але то був вечір мого повернення, ти ж розумієш…

Після такого короткого каяття він засунув руки в кишені й рушив уперед, наче для нього тільки одне було важливе зараз — дійти до маяка, червоний силует якого здіймався в небо, вимальовуючись на тлі сірих хмар.

— Якщо ти справді нічого не маєш проти Нікола, — наполягала я, — чому ж у тебе завжди буває такий невдоволений вираз, коли ти зустрічаєш Нікола чи коли про нього згадують?

Я ждала вибуху, але натомість тільки трохи іронічний вогник з відтінком певної зверхності спалахнув у його очах, — очевидно, він хотів нагадати цим, що йому вже двадцять три роки, а мені — тільки дев'ятнадцять.

— Ф'ю-ю-ю… — присвиснув він. — То ти, виходить, вивчаєш мої вирази, Фанні?

Ах, як спритно він умів приховувати свої найпотаємніші думки! Але я затято вела своє, дарма що це могло піти мені тільки на шкоду.

— Ти добре знаєш, Яне, мені неприємно, що не все ясно між нами. Авжеж, відколи ти повернувся, у мене таке враження, ніби щось мучить тебе, не дає спокою…

Він обвів мене задумливим поглядом, потім очі його спинилися на фарватері, де якесь рибальське судно з Етапля мчало вперед, лишаючи за собою гуркіт мотора й шелест розгойданих пінястих хвиль. Потому й цей шум, який на мить відвернув нашу увагу, подаленів і завмер у відкритому морі. Тоді Ян знову глянув на мене.

— Як ці дівчата вміють бути різними! — сказав він. — Інгвільд, наприклад, ніколи не вивчає «моїх виразів»…

— Інгвільд, — сумно пробурмотіла я, ніби сама до себе. — Відколи ти повернувся, ми майже не згадуємо про неї.

Він розмірковував якусь мить.

— Говорити про Інгвільд отак просто, побіжно — важко. Ну, що можна сказати? Що вона почуває себе добре й посилає вам свої сердечні вітання. До того ж… Ні, це не тому, що там усе заплутано, складно. Навпаки! І як доказ цього — те, що між нами ніколи не виникає ніяких нерозв'язних проблем, — між нею і таким старим буркотуном, як я!

Від хвилювання мені перехопило дух. Ніяких проблем між ними! Можливо, вони вже будують плани свого майбутнього спільного життя?.. Чудові години нашої недавньої зустрічі в Кале зникли, розвіялися назавжди. З почуттям скорше досади, ніж суму, я подумала, що Ян справді дивний хлопець і, безперечно, не заслуговує, щоб його так любили. Невже я просто ідеалізувала його? Сьогодні він здавався мені таким химерним і ще таким забудькуватим! Бо його рука, що обнімала мої плечі, його очі, що зазирали в глибину моїх очей, коли він щойно спустився з борту «Лазурового Берега», — це ж усе не наснилося мені! Але… і Інгвільд теж не була сном…