Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Тож брат і сестра з обох боків міцно трималися мені за руки, і коли хтось із хлопців просив мене до танцю, то в один голос верещали, що вдома все розкажуть мамі — і я буду бита, як квасне яблуко. Та раптом малі кудись щезли. Я полегшено зітхнула: мабуть, побігли до весільного столу у «великій» хаті, накритого для молодої та її дружок. Якщо так, то вони затримаються там надовго: стіл аж угинається від смаколиків, сама бачила! На ньому ж красується й барвисте весільне гільце, встромлене у два високі калачі, а на ліжку на вишитій подушці сидить лялька у пишному білому платті й маленькому вельоні — її поставлять на капот машини, коли молоді поїдуть розписуватися й робити весільне фото. Брат і сестра матимуть чим посмакувати, мають на що й подивитися!

Але згадка про моїх підопічних та конвоїрів в одній іпостасі вмить вилітає мені з голови, коли до танцю несподівано запрошує Олег — дорослий парубок, при краватці, у білій кримпленовій сорочці й дорогих лакованих туфлях. Андрій Волконський?! Та ні, звісно ж. Але перший танець для дівчинки, що дорослішає, все одно значить не менше, ніж перший бал для Наташі Ростової, а може, й ще більше. Олег танцює легко, веде мене, як сонячний промінь. Я спиною відчуваю здивовано-заздрісні погляди старших дівчат, боюся підвести очі на свого партнера, боюся спіткнутись, не потрапити в такт. І враз… на білосніжній Олеговій сорочці розпливається огидна коричнева пляма! Брудна вода — й на моєму платті, але що значить зіпсована нещасна сіренька сукеночка! Олег, одягнений як з картинки дорослий хлопець, ахкає — й хапає за комір мого брата, що вже кинувся тікати. В руках у Андрія — велике літрове горня, з якого тече рідке болото. Олег дає братові одного ляпаса, другого й чупасом виводить із палатки. Усі присутні шоковані. А товста Марійка шепоче мені нібито на вухо, але так, щоб усі чули: «Тебе хлопець кинув у танці! Ти ніколи заміж не вийдеш! При всіх у танці кинув! Яка ганьба!». Звідкілясь береться Ліля й починає вголос вигороджувати Андрія переді мною: бо, мовляв, мама сказала, що коли хтось зі старших хлопців візьме мене до танцю, їм треба облити нашу пару водою, щоби парубок не надумав проводити мене з весілля додому. Чистої води Андрій з Лілею, голуб’ята невинні, не знайшли, то й зачерпнули старим горням, що висіло на паркані, з помийного цебра, в якому мокла ганчірка, тієї каламуті, що нею змили підлогу на площадці для танцю.

Почувши вдома про мою ганьбу, мама реготала до сліз:

— А помогло! Таки помогло! Водою навіть псів, що гризуться насмерть, розливають! Аякже, справжня дівка — дорослий парубок у танець має її запрошувати! А зась, шмаркачко!

У селі після тої пригоди на весіллі мені дали прізвисько Діточа Мама. І хоча я нібито отримала татів дозвіл вряди-годи ходити — але тільки з братом і сестрою! — на вечірні сеанси кіно й на танці до клубу — та, чесно кажучи, мене туди зовсім не тягнуло, адже ледь не кожного разу на мене чекала якась неприємність: то сестра посеред фільму починала позіхати й на весь голос вимагати, щоб ми йшли додому спати; то брат уже вдома вибріхував про мене таке, що мама й серед ночі хапалася за лозину. Втім, молодші через рік-два таки увійшли в смак вечірнього кіно і танців для дорослих. Раз пішли навіть без мене. Мама спочатку й не зауважила їхньої «вилазки», та коли таки побачила, що я в ліжку, а Лілі з Андрієм нема в хаті, хоч уже мало не північ, — ухопила ґумовий шланг, стягла мене, сонну, з ліжка й за те, що не припильнувала менших, так урепіжила по спині, що шкіра трісла вздовж усього багрово-синього сліду від удару. Після цього в мені щось надламалося. Танцювати можу тільки у парі з жінкою. Коли ж запрошує хтось із чоловіків, на мене ніби нападає правець: моментально ціпенію й не можу навіть із місця зрушити.

Напередодні Святого вечора везу батькам у село сушених білих грибів, меду й піханої [54] Піхана — очищена від полови (про зерна злакових рослин) ( діал .). пшениці на кутю. А ще — торбину ліків. У мами хвороба Паркінсона. Права рука постійно тремтить, нею вона нічого не може робити, хоч таки через силу робить! Правда, тепер уже татовим обов’язком стало доїння корів, і щоразу, приступаючи з відром до худоби, він виспівує: «Камнєзам, камнєзам, превелике званіє: мужики доять корів, баби — на сабранії». Каже, що чув, як колись так співала молодь, коли в нас колгоспи зав’язувалися.

Пробую вкотре переконати батьків, точніше — маму, що їм навіть однієї корови, не те що двох, тримати не варто. Марні мої слова!