Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Діти впливових батьків у нашій школі в ті роки не особливо вирізнялися на фоні всіх інших, хіба що матері давали їм на обід бутерброди з московською твердокопченою , тоді як ми у шкільній їдальні купували булочки з ковбасою вареною. Та ще саме «діти партії», а не «діти народу», привносили у шкільний побут доволі крамольні «русскоязичні» пісеньки. Проте дирекція їхній відверто фривольний зміст чомусь завжди пропускала повз вуха; а от коли Іван Буркай у дев’ятому класі після перегляду кінофільму «Білий плах з чорною ознакою» якось на перерві вголос заспівав: «Я до тої Катерини не піду ніколи, бо до неї хлопці ходять, як діти до школи», — його батьків одразу ж викликали до директора, пришивши синові аморальну поведінку в стінах навчального закладу , й наказали негайно переводити його в іншу школу.

Коли ми «приносили» зі школи додому небезпечну усну народну «творчість» , наші батьки цитькали на нас і благали ніде й ніколи більше рота не розтуляти, бо доспіваємося до баланди . Ми розуміли їх із півслова й замовкали. Але ж Вовочка-Генсек, наприклад, горлав на все шкільне подвір’я: «Масква — Калуґа — Лос-Анжелос аб’єдінілісь в адін калхоз! Калхозний стораж Іван Кузьміч за дєло міра прапіл „Масквіч“!». А Ліліана Гольденблох ще у п’ятому чи в шостому класі, отримавши двійку або трійку, ображено бубоніла собі під ніс — але так, що чули всі: «Нє хадітє, дєті, в школу — пбйтє, дєті, кока-колу!». Напевно, вважала, що кока-кола — це щось спиртне, а до того ж ще й дуже міцне. Зрештою, й усі інші школярі тоді теж так гадали, бо з газованих напоїв у містечку продавали тільки ситро. Але згодом «частушкі» та «крилаті вислови», як-от: «Сєрп і молат, молат-сєрп — ета наш савєтскій Герб! Хочеш — сєй, а хочеш — куй, всьо равно палучіш х… й!», «Батьківщина — рідна мати: що вкрадеш, те й будеш мати!», «Служу Радянському Союзу за воду, сіль і кукурудзу!», «Валентина Терешкова впала з печі на Хрущова», — стали носити не тільки політичний підтекст. У старших класах на перервах уже лунали відверто еротичні фрази: «Єслі каждаму давать, паламаєтса кравать! — Наплєвать на кравать: на палу можна спать!», «Ти нє любіш — і нє нада, без любві смаґу пражить: абєзьяна тоже сможет целаватса і любіть!», «Зачєм любіть, зачєм страдать, коль вся любовь ідьот в кравать?», «Всьо памято, всьо в краві, — чьо харошева в любві?», «Наше дєло — нє ражать: сунул, плюнул — і бєжать!».

Утім, на перервах час від часу озвучувався не лише порнографічний бруд. Ще в сьомому класі Вовочка приперся до школи з гітарою — типовим інструментом загниваючої буржуазної культури, як верещала на нього аж зелена від обурення Урюк. Похиливши голову, Генсек рушив зі своєю посоромленою гітарою до дверей, а за ним із класу чомусь вибігла і я. Йшли уроки. На шкільному подвір’ї не було ані душі. Ми, не змовляючись, удвох попленталися на «точку». Вовочка несподівано сказав, що приніс до школи батьків інструмент саме заради мене. Сів на бетонну плиту й забренькав усім відому пісеньку з доволі нехитрим змістом, але при тому змінивши імена її головних персонажів, що одразу ж надало їй цілком нового звучання:

Чому, коли я пишу ці рядки, мені на очі набігають сльози? Тому, що це уперше в моєму збідованому дитячому житті мені так щиро, хоч і завуальовано, освідчувався в коханні прекрасний казковий лицар? Омріяний кожною дівчиною принц на білому коні!.. Нема вже принців, залишилися тільки коні, та й то біля кожного — якась кобилка крутиться. Чи тому, що давно вже «виросла большой», але омріяне й жадане так і не збулося? Що літа минули, як батогом по воді траснув, настільки ж стрімко, як і співалося у пісні мого «принца» Вовочки? Що талановитий художник і скрипаль, колишній благополучний, чистенький і культурний хлопчик нині, через багато літ, їсть свій чорний запліснявілий хліб — бомжує на Київському вокзалі? Туга несусвітенна!!!