Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Зі школи я не пішла ні на зупинку, щоб їхати додому в село, ні у взуттєву крамницю, а попрямувала у військову частину до тата. Куди йти, я знала. З батьком на його роботу ми вже одного разу заходили. Власне, тоді ми йшли не те щоб конкретно у військову частину, а у спецмагазин військторгу, який тато чомусь називав «Ванькін торг», і купували там лимони до чаю, які в нашому містечку в цивільних крамницях продавалися вкрай рідко — й тоді за ними стояли довжелезні черги. На КПП черговий солдат зі мною навіть розмовляти не захотів, тож я сіла біля воріт на свій портфель і стала сумлінно чекати татової машини. Спливала година за годиною. Почало сутеніти. Спалахнули вуличні ліхтарі. Я незчулася, як і заснула сидячи. Розбудив мене стривожений голос Пал-Палича:

— Валодя, што твой рєбятьонак здесь дєлаєт?! Сматрі: твая дачурка, ілі я ашибаюсь?

Поки тато глушив мотор і обходив легковик, Генерал вискочив з машини й почав термосити мене, схвильовано розпитуючи, що сталося. Я ж плутано пояснювала про «точку», куди наші учні на перервах ходять битися, про мій безславний поєдинок з Ігорем-Боксером, про злощасну шкільну дошку, підлого Вовочку-Генсека, клей, від якого облазить фарба, педраду, міліцію і Валю Котика, якого вбили німці… Пал-Палич не став вислуховувати до кінця — підхопив мене на руки, притиснув до своїх грудей і гнівно прошипів: «Ізвєрґі! Да чєво дітьо давєлі! Ну, я ім устрою!..».

А потім ми утрьох пили чай з лимоном у кабінеті Генерала й довго розробляли план завтрашніх дій . Єдине, чого Пал-Палич не міг обіцяти гарантовано, — то це чи не викличуть його зранку у штаб. Але до кінця останнього уроку він таки мав з’явитися у школі, хоч би навіть почався кінець світу: це він заявив авторитетно й навіть узяв під козирок.

— Нічєво, маленькая Жанна д’Арк! — сказав Генерал наостанок. — Кастьор єщьо нє зажжон, і єщьо нєізвєсна, каму на ньом ґарєть!

До класу я зайшла одночасно зі дзвінком, тобто значно пізніше від Аліни Веніамінівни, котра цього ранку заявилася ще тоді, коли я, як завжди приїхавши із Села першим автобусом о сьомій годині, пересиджувала в гардеробі, затягуючи до неможливо довгого тривання свій процес перевзування із чобіт у тапочки. На моє привітання вчителька, замість відповіді, схопилася зі стільця, як обпечена, й зарепетувала:

— Мама де? Тато де? Ти, що, не зрозуміла, що тобі сказали з’явитися до школи з батьками?

— Зараз сюди прийде мій тато зі своїм Генералом! — відказала я й незворушно попрямувала до своєї парти.

Учителька аж дар мови втратила від мого нечуваного зухвальства. А клас, навпаки, вибухнув реготом й улюлюканням:

— Її тато — з генералом! Хі-хі-хі!

— Ви чули? У її тата навіть є свій генерал!

— Ховайтеся, хлопці, зараз генерал прийде з кулеметом і нас усіх перестрі…

Кінець фрази так і завис у повітрі, бо саме в цей момент двері відчинилися — і на порозі, у парадній військовій формі із золотими погонами й цілим «іконостасом» орденів на грудях, постав Пал-Палич власною персоною. Клас навіть без команди вчительки зірвався на рівні ноги, та й сама Аліна Веніамінівна виструнчилася, як напередодні строго покараний новобранець на плацу. Моєму щастю не було меж: я врятована! З радісною усмішкою на пів обличчя я вибігла з-за своєї останньої парти і притулилася до Генерала. Він поклав свою велику долоню на мою голівку і звернувся до класу, в першу чергу до наших хлопців:

— Я уже разґаварівал і с вашим дірєктарам, і заучєм, і с ваєнруком тоже. Сволачі ви сваєабразниє, мальчішкі саплівиє! Дєвачку біть хватіла ума і мужества? Ану, Баксьор, встать! І ти, Владімір, встать тоже! Я тваєму дєду уже далажил, как ти сєбя в школє вєдьош, как імя єво пазоріш. «Дєткі с клєткі», панімаєш! А ти, учітєльніца, знай: тєбє кур пасті, а нє дєтєй васпітивать! Ти чєво рєбьонка тєррарізіруєш? Чєво єй шмон в партфєлє устраіваєш? Слушай мєня вніматєльна: єщьо адін такой случай — і всьо, пращай, учітєльскій діплом, — ета я тєбє абєщаю! А тєпєрь всє мальчішкі винялі чістиє лісти бумаґі, ручкі — і напісалі пад маю діктовку: «Распіска. Я, запятая, дальше — фамілія, імя, отчєства, запятая, больше нікаґда в жизні ні прі какіх абстаятєльствах, запятая, ні трєзвий, запятая, ні пьяний, запятая, нє ударю женщіну даже цвєтком. Точка. Дата і подпісь».

Пал-Палич власноруч зібрав усі розписки, перевіряючи наявність підпису на кожній, перелічив кількість хлопців у класі й кількість зібраних папірців — і підсумував: