Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Людина легко звикає, коли обставини її життя складаються так, що від біди, нужди і зла прямуєш до благополуччя й добра. Тяжко, якщо навпаки. Але ще прикріше, коли зависаєш між небом і землею: ні туди — ані сюди.

Усі свої дитинство і юність я перебувала саме в такому «підвішеному» стані. У школі мусила поводитися як зразкова учениця, чистенька, вимита, випрасувана. Мала бути щодня готова відповідати коло дошки на кожному уроці, старалася розмовляти чистою, без найменшого натяку на діалект, літературною мовою. А ще я не мала права запізнюватися! А це означало, що прокидатися треба було о п’ятій ранку, щоби встигнути на перший автобус до Райцентру. У негоду й болото я мусила встигнути, поки нікого з учнів у школі ще нема, перевзутися з ґумових чобіт, заляпаних грязюкою ще в селі, на вибоїстих ґрунтових дорогах, ледь не до самих колін. Зате не могла, попри всі бажання, брати участі у шкільних вечорах: де б я тоді ночувала, якби не встигла на останній рейс додому? Вдома ж, у селі, я мусила повсякчас ставати маминою правою рукою. Менші брат і сестра й надалі залишалися на моїй відповідальності, та ще й — зі всіма своїми домашніми завданнями і шкільними негараздами; уся посильна робота в господарстві — теж. Як тільки я брала в руки книжку, громом з небес лунав мамин голос: «Будеш читати коло корови на пасовиську!». Якщо сідала щось креслити, малювати чи писати, мама безжалісно виривала з рук шкільне причандалля: «У неділю тим будеш бавитися! Хмариться, пішли скидати сіно!». А як лише десь ненароком замість звичного діалектного вживала слово літературне — мама, а вслід за нею — Андрій і Ліля знущально перекривляли мене, й далі обзивали панею, глузували й насміхалися. А до того ж брат і сестра мало не щоднини безсоромно рилися у моєму портфелі. Одного разу витягли зошит, у якому я вела свій щоденник, прочитали мої гіркі роздуми про власну незавидну долю — і втрьох із мамою надовго зробили мене потайним ворогом рідної сім’ї. За ті мої наївні нотатки, в яких не знайшлося ні про кого з рідних жодного слова осуду — тільки жаль та скарги на своє тяжке життя, мама озлобилася проти мене ще дужче.

Пригадую ті безпросвітні дні, місяці, роки. Я вже казала, що до школи мала приходити в бездоганній одежі. У нас дома не було електричної праски, а тільки механічна, яку нагрівали, вкидаючи досередини тліючі жарини з печі. Температуру такого «дива техніки» регулювати було неможливо. Я бігала прасувати свої речі до хресної матері її електропраскою — але часто після цього зранку знаходила шкільну форму під вішалкою, зім’яту настільки, що так самі з собою ні плаття, ні фартушок зробити ніколи б не змогли, навіть якби й упали випадково на підлогу. Вчилася ночами, хронічно не висиплялася, — а головне, жила в постійному страху, що в будь-яку хвилину мої рідні можуть устругнути мені щось таке, що збиратися вранці до школи вже не буде жодного сенсу. При цьому всьому я нестерпно, несамовито прагнула маминої любові. Мені здавалося, що коли старанно виконуватиму усю роботу, дбатиму про малих та ще й буду добре вчитися, то ненька рано чи пізно обов’язково похвалить мене, погладить по голівці, поцілує, як це робила колись мені циганка Нуна.

Марні сподівання! Цього не сталося жодного разу!

Коли я перейшла у восьмий клас, мої сільські ровесниці вже вважали себе справжніми дівками, ходили на вечірні сеанси в кіно, у компанії таких же підлітків з’являлися в перший вечір на весіллях та підпирали плечима стіни кожної неділі на танцях у клубі. А в розмовах зі мною відверто глузували, уїдливо запитували: чому нікуди вечорами не ходжу, доки буду «боса»? Деякі з них навіть мали дорослих залицяльників, а Марійка взагалі хизувалася, що вже не одного влюбила . Як я почувалася в ті дні? Принаймні аж ніяк не краще від однієї малолітньої дописувачки сучасного жіночого журналу, котра гірко нарікає: «Хлопця у мене нема. Щастя теж. Старію. Даринка, 13 років».

Але ось по сусідству почали готуватися до весілля. Виходила заміж перша красуня у всьому нашому кутку в селі — й запрошувала мене до себе дружкою: правда, якоюсь п’ятою чи шостою, але ж усе одно не останньою — одинадцятою чи дванадцятою, як тоді водилося. Мама не пустила. Коли ж я стала проситися і вдруге, і втретє, і вдесяте, то не лише дістала кулаком межи плечі, а ще й по кілька разів на день чула вслід: «Так ся дружка надружчила, аж ся ср…ка облущила!». Тепер мама каже, що я тоді ходила дуже сумна, й цими словами вона просто хотіла мене розсмішити. Нічого собі втіха! Правда, на перший вечір весілля мама таки дозволила мені піти, але з Андрієм і Лілею. Їх же твердо наповіла, аби пильнували, хто з парубків буде до мене підходити, і вдома їй усе розповіли. А також ще щось, очевидно, найважливіше, нашепотіла обом на вухо.