Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Наївно і щиро я почала розповідати, що ношу воду із криниці, топлю піч, копаю картоплю, пасу корову, годую кроликів, яким руками рву траву, бо тато ще не дозволяє мені косити косою — боїться, щоб собі ноги не порубала, тру на терці буряки для телички, проціджую через цідилко молоко, як тільки мама здоїть корову, пильную брата і сестру, а ще роблю багато чого іншого в господарстві. Світлана Яківна наголосила, що праця облагороджує людину, що немає ганебної професії (при цьому хтось хихикнув: «А двірничка?» — й Катруся зашарілася по самі вуха), тому Фрідріх Енгельс, найкращий приятель Карла Маркса, наголошував, що праця створила людину, іншими словами — посприяла мавпі перетворитися в істоту, яка вже вміла користуватися знаряддями. Клас уважно слухав про різні стадії людського роду від пітекантропа, неандертальця, кроманьйонця аж до людини розумної, представниками роду якої ми виявилися також, — але на перерві мені все-таки вліпили прізвисько Колгоспниця. Дісталося й моїй сусідці — знову ж таки за професію її мами. Катруся як сиділа, так і лягла головою на парту й беззвучно заплакала. Дівчатам цього цілком вистачило, і вони перемкнулися на мене:

— І ким ти будеш, як закінчиш школу? Підеш пасти колгоспне стадо?

— Або сапати буряки!

— Сядеш на трактор, як Паша Ангеліна? Хі-хі!

— Свиней вона буде вирощувати! Хрю-хрю!

— І велику рогату худобу! Му-у-у!

— Ги-ги-ги! Щодня сіпати корів за дійки!

— Неправда! — вигукнула я. — Коли я стану Золотою Рибкою, ви всі вже будете Старими Каргами!

Почувши про таку перспективу, однокласниці накинулися на мене, як колись у дитинстві оскаженілий гусак. Від розправи мене врятував дзвінок і прихід Амеби. Не відаючи, хто з колег носить таке прізвисько, якось на уроці біології Тамара Михайлівна, пояснюючи нову тему, необачно мовила: «Візьмемо для прикладу одноклітинний організм — амебу!». Клас вибухнув реготом, посипалися репліки: «То ось чому вона така худюща! Одноклітинна ж!». Збагнувши, що й до чого, вчителька продовжила: «Наскільки я зрозуміла, Амебою ви звете не мене, але когось із наших учителів. І все-таки одноклітинні організми за шкільною програмою ми мусимо вивчати. Тож розглянемо в такому разі інфузорію туфельку».

Ледь переступивши поріг, Аліна Веніамінівна заговорила англійською, приплющивши свої маленькі безбарвні очка і набравши пози британської королеви, тобто гордо піднявши голову й виставивши на наш огляд випещені руки з бездоганним манікюром. Її тирада лунала хвилин десять-п’ятнадцять. Так було на початку кожного уроку іноземної мови. Щоразу ми сиділи, майже нічого зі сказаного вчителькою не розуміючи, поки Амеба не переходила до опитування, скрушно зітхаючи, що в цілій школі вона навіть не має з ким поспілкуватися дорогою її серцю, вишуканою мовою «інґліш». У журнал сипалися двійки, трійки й вимучені четвірки. На п’ятірки, та й то «туберкульозні», як завжди ущипливо додавала Амеба, в нашому класі мали право лише Вовочка й дуже зрідка — Ліліана, донька відомого на все містечко кравця Гольденблоха, котрий у звичайні дні працював, як говорили про нього, «сносно», а у вихідні — шив одяг по блату тільки «класно», а часом навіть «віртуозно», і тому, віддаючи готові речі замовникові, завжди цілував себе у складені пучкою пальці й додавав: «Ціммес!».

Мене Аліна Веніамінівна демонстративно не піднімала, і я вже котрий день потерпала від жаху, що настане мить, коли й мені прийдеться «сповідатися» — так однокласники йменували відповіді біля дошки на уроці в Амеби. Дівчата тільки й мріяли, коли ж Аліна Веніамінівна таки назве моє прізвище, адже я необережно комусь із них промовилалася, що з усіх шкільних предметів у мене таки буде спотикачка з іноземною, бо в початкових класах я її зовсім не вивчала. Тож і староста, й Ліліанині подруги з нетерпінням чекали мого безславного краху, а Катруся лише нажахано шепотіла: «Тоді вони тебе з’їдять без солі й перцю!».

Хлопці, на відміну від потайних однокласниць, чинили зі мною прямолінійно й грубо. Підніжки, прив’язування косами до стільця, кнопки на сидінні моєї парти стали повсякденною справою. Певна річ, однокласники вже затямили, що відплата не забариться, тим більше що закони честі у школі все-таки діяли безвідмовно. Правда, ні на коридорі, ні в класі ніхто ні з ким не бився.

Зводити порахунки між собою хлопці йшли у глухий кут на подвір'ї між кухнею і шкільним складом, у якому зберігався городній інвентар і парадна форма, що її школярі вдягали на демонстрації під час першотравневих або жовтневих свят. Це місце підпільно називалося «точкою». Фраза: «Пішли на точку!» — лунала як прилюдний виклик на дуель, тому відмовитися означало зажити слави боягуза, власне, стати посміховищем в очах цілої школи. Те, що чоловіки з жінками на дуелях не б’ються, мої ровесники не знали. Зрештою, з усього дівчачого племені в цій школі пропозиція: «Пішли на точку!» — на адресу того чи іншого хлопця звучала тільки від мене — інші представниці прекрасної статі амазонських поривів узагалі не проявляли. Щоправда, наші хлопці не особливо з інших своїх ровесниць і глумилися: переважно це були майже безневинні дії — крапля клею на сидінні парти, розстебнутий ґудзик на поясі фартушка, розв’язаний бантик на голові. Загалом такі маленькі прикрощі називалися «ловкасть рук — і нікакова машеннічєства». Хлоп’ячі жарти переважно минали безкарно, в гіршому разі дівчата рюмсали і приводили на розправу когось з учителів чи й власну маму. У мене таких можливостей не було, тому доводилося рятуватися власними силами. Правду кажучи, в ті часи ніхто нікого не бив ногами в обличчя, ніхто не копав у живіт чи в груди: суперника цілком вистачало повалити на землю. Якщо ж сутичка закінчувалося чимось серйознішим, то це вже розцінювалося як катастрофа з усіма неминучими наслідками. Тому крапля крові з носа чи губи миттєво гамувала найбільшу злість супротивника-переможця, а відірваний комірець чи розірваний піонерський галстук узагалі слугували страшними речовими доказами великого злочину Світлана Яківна, добра душа, чудово розуміла, яким пеклом для мене стала нова школа. Проте втручатися в перебіг подій навіть моя улюблена вчителька не квапилася: їй вистачало свого до нового. П’ять років тому трагічно розбився її чоловік-льотчик, із яким вона мала синочка Василька. Недавно Світлана Яківна зійшлася з чоловіковим другом, авіатехніком Вітею, але чомусь неофіційно, що в радянські часи аж ніяк не заохочувалося. Тож нашій учительці за «аморалку» час від часу вичитував нотації ідеологічно підкований директор школи. А заступник директора з виховної роботи — так жодного разу й не одружена, але вже зморщена, як печене яблучко, й суха, як висушена сливка, за що її гостроязикі старшокласники нагородили прізвиськом Урюк, — час від часу на адресу нашої Світлани Яківни у розмовах із колегами зумисне вголос, щоб чули й учні, кидала: «Мене би так за ніс ніхто не водив! Ганьба! Сором для всього колективу! Я би так не вчинила!». Аж доки якось на перерві шкільний воєнрук не витримав і теж уголос не буркнув: «А кому ви треба , цнотливице наша? Від вас уже вночі й комарі сахаються, а з квартири навіть усі таргани давно повтікали!».