Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Коли ж з’явилася мама й, не долічившись і половини виторгу, почала мене привселюдно шпетити на чім світ стоїть, молодиці стали за мене горою:

— А як могла така мала дитина своїй учительці не віддати, як тота відьма так наперлася, [50] Напертися — напосістися ( діал .). що й дорослий би розгубився? Ви не дівчинку свою бийте, а йдіть самі до неї сваритися!

Якби мама знала, де саме в місті живе Ірина Володимирівна, то змусила б мене бігти до неї за грішми відразу ж, а так довелося чекати аж до вересня, коли почнеться навчання. Раніше Стара Карга, яка в основному працювала вихователем групи продовженого дня, у школі не з’являлася. Я мала надію, що за тими злощасними грішми піде зі мною мама, але вже вранці першого вересня почула категоричне:

— Скажеш, най Ірина Володимирівна негайно віддасть борг за смородину! Чула? Не принесеш грошей — можеш додому не вертатися!

Я сумлінно дочекалася Старої Карги після уроків, нагадала їй про борг, але цим тільки розлютила вчительку до нестями.

— Віддам із зарплати! — гаркнула люто Ірина Володимирівна, спопелила мене наостанок гнівним поглядом і демонстративно обернулася до мене спиною.

Цілий вересень я випрошувала у Старої Карги своїх грошей за смородину. На мої слізні благання щодня знаходилася інша причина відмови. Вдома ж мене також кожнісінького дня чекали мамині докори. Утративши терпець, я на великій перерві підійшла до Ірини Володимирівни, яка саме розмовляла в їдальні з двома іншими учительками й, переборовши сором, сказала, що мама вимагає віддати гроші не пізніше, ніж сьогодні, інакше піде скаржитися до директора. Стара Карга підскочила, як осою вжалена:

— Які гроші? Яка смородина? Згнила твоя смородина, ще й торбу через неї мусіла викинути, бо всю поплямила! Ти чого ходиш за мною, як прив’язана? Хочеш, аби всі знали, що ти торгуєш на базарі? Що така мала, а вже спекулюєш? Ти спекулянтка! Спекулянтка!!!

Мене всю обдало полум’ям: сталося те, чого я найбільше боялася! Але той чортик, який сидів десь на дні мого єства, ніяковіти не збирався, — тож я й сама незчулася, як, плачучи, крикнула вчительці просто в очі:

— А ви — злодійка! І брехуха! Зло..! — і далі вже не договорила, бо Ірина Володимирівна навідмаш уперіщила мене по обличчю й, ухопивши за волосся на потилиці, стала щосили товкти головою до стіни.

Вона розбила мені ніс і губи та, мабуть, затовкла би насмерть, якби її не відтягли інші вчителі. Закривавлена, я вискочила на подвір’я й помчала світ за очі. Втім, дуже швидко з’ясувалося, що бігти нема куди. Додому? Там мені мама ще й додасть до вчительчиних побоїв. До циганів? Вони в наше село більше не заїжджають. До цьоці Дозі? Дуже далеко! У Львів я сама не доберуся: міліція мене з поїзда зніме. Та й грошей на квиток нема.

Я попленталася до бабусиної хати і стала зазирати у криницю. Може, втопитися, як ота єврейка Ейзичка? Але топитися чомусь перехотілося, і взагалі — щось мене так турнуло від криниці, що я мало ногами не вкрилася, як тільки щосили зойкнула у зруб, а з чорної глибини відбилося гірке голосне відлуння. І як нині школярі вкорочують собі віку самогубством? Це ж так страшно — до заціпеніння, до крижаного жаху! До того ж навряд чи на долю сучасних дітей випадають такі випробування, як колись на моє покоління. Проте в часи мого дитинства не те що ніхто не відбирав собі життя, але навіть і не думав про подібне. Вірніше, якщо й додумувався до такого, як я коло бабиної криниці, то дуже швидко передумував. Із горя й напасті я блукала по саду, притулюючись то до одного дерева, то до іншого. Від цього на душі ставало трохи легше. А може, я просто вже виплакала всі сльози й більше не могла голосити…

У тому бабиному саду, вже в сутінках, мене й знайшла мама. Не била і навіть не кричала. Сказала, що мій портфель діти принесли додому й цим її ледь не до смерті перелякали: думала, мене вже на світі нема. Мама втішала, що тато піде до школи й наведе там порядок, а гроші за смородину Стара Карга нам сама додому принесе.

Але все сталося зовсім інакше. Моя кривдниця репетувала, що я даремно до неї вчепилася: ніякої смородини вона в мене взагалі не брала — я все вигадала! А щодо розбитих у кров губ і носа — то я, виявляється, разом із хлопцями л ьотаю , мов скажена, по шкільних коридорах, десь упала, розгаратала собі варги , [51] Розгаратати варґи — розтовкти губи (діал.). а тепер ще й шукаю гудзя . [52] Шукати гудзя — шукати приводу до сварки, конфлікту (діал.). Та головне — ніхто, що вона мене била, не бачив : ні вчителі, ні учні! А люду ж була повна їдальня!