Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Такі гроші на вітер сієш! Що старе — то не молоде, — заявляє без усякого встиду. — Вже йому ніякі ліки не допоможуть!

— Але ж допомагали цілих двадцять років! — мало не кричу я.

— Як така багачка, то купуй, — але знай: я тобі нічого давати на лікування старих не буду, в мене грошей нема!

— На ліки нема, а на дерев’яні варені вікна знайшов би! Ти би краще з мамою й татом поговорив, аби своє господарство хоч трохи скасували, бодай одну корову продали, бо вже з ніг падають.

— Як годні робити, най роблять! Я й так узяв у них бичка, щоб менше мучилися. Хочу завтра зарізати, бо мені вже через тиждень треба в Чехію їхати, — а тут ще мама за тим бичком плаче, бо вбила собі в голову, ніби я його годувати брав, а не таким малим різати на м’ясо!

— А нащо ти їм признавався, що збираєшся бичка різати?

— А що з ним маю робити? Заріжу — з’їмо, що й не помітимо. У мене сім’я велика: ми з жінкою, дві доньки, два зяті та ще й четверо внуків! А ти, багачко, хоч при мені старим не привози торбами куповані харчі, одяг і ліки: бо виходить, що я — поганий, а ти — файна! Але ж син набагато більше від доньок значить! Це все, що на батьківськім обійсті, — моє, зарубай собі на носі!

— А я думаю, що татову хату треба віддати Лілі. Ні ти, ні я не пропадемо — вже якось стоїмо на ногах, а вона з двома дітьми живе в маленькій кімнатці в гуртожитку.

— То най поїде за границю й там заробить собі на хату!

— Спадщина завжди належала найменшому з дітей!

— Поговори мені! Це якщо в сім’ї лише доньки. А якщо є син, то якраз йому вся батьківщина припадає!

До хати брат уже не вертається, зате мама починає сваритися, що це я його прогнала.

— Зараз прибіжить ваш Андрійко, не переживайте! Як лишень піду, прибіжить випитувати, що я вам говорила. Скажете, що я від вас нічого не хочу. Тільки подумайте про Лілю! Живіть до ста років, але хай ваше господарство колись таки зостанеться їй!

— О, ви ще будете битися й різатися за наші маєтки, за хату, за стодолу!..

— Мамо, я в цей бік і не гляну!

— Файно, файно! А я гадала, ви будете тут усі разом збиратися, нас будете споминати!..

— Мамо, не творіть ілюзій і краще думайте про життя, а не про смерть. Як худобу продасте, то потягнете ще кілька років щонайменше — навіть зі своєю хворобою!

— Ага, потягнемо! Та ми такі слабі, що від вітру валимося, — але гаруємо, бо хто має робити? Повмираємо тут самі, ніхто й знати не буде!

— Усі повмираємо. Смерть не вибирає, де старий, де молодий, де недужий, а де здоровий. Людина вмирає не тому, що стара або хвора, а тому, що її час прийшов.

— Ади, видиш, Порошиха, твоя ровесниця, що з тобою до школи ходила й вам одного тижня операцію робили, уже не встає! Метастази пішли у легені, хребет, навіть у шию й голову.

Мене обсипає жаром: у моєї мами таки камінне серце! Але зупинити її важко:

— Чому нічого не кажеш? Чого надулася? Чуєш: Порошиха вмирає від раку! А її тоді, як і тебе, оперували!

— Мамо, — кажу із тремтінням у голосі. — Нас оперували в різних лікарнях. У нас були різні хвороби. У Порошихи — рак шийки матки. А в мене — доброякісна киста нирки.

— Від усього вмирають! — робить безапеляційний висновок мама.

— Та ти, Ядзуню, таки вже зовсім здуріла! — не витримує нарешті тато. — Хоч трохи притримай свій поганий язик за зубами! О-о-о, як ти любиш людську кров пити, печінки їсти! Нагризешся, аж запінишся, лиш котрась із доньок на поріг, — а далі нарікаєш, що до тебе ні старша, ні молодша лиця не явить!

Треба збиратися додому, бо он уже Андрійко знов чимчикує сюди від свого особняка. Слово поза словом, але сварки напередодні Різдва мені не треба.

Прощаюся з батьками і йду до гостинця по свіжому сніжку. Давно вже нема ні кучугур, ні заметів, ото тільки притрусило, як у млині мукою. Свіжо, гарно. Тільки настрій зіпсований остаточно. І навіщо було мамі говорити казна-що? Хоча це ж не вперше… Напередодні моєї операції вона раптом сповістила по мобільнику, що Андрій з невісткою їдуть до мене прощатися. І ось я стою на балконі в лікарні, слухаю мамину новину, а сльози течуть по щоках аж у пазуху: мене моя мама ховає живцем! Посилає брата прощатися зі мною! Я зателефонувала Чоловікові, а той зв’язався з Андрієм і таки завернув його з півдороги до Обласного Центру. Потім брат довго дувся, що за виїзд на заробітки в Чехію мій Чоловік назвав його «українським біженцем» і радив найближчим часом навіть не повертатися та — що найважливіше — на очі йому із синами не потрапляти, якщо не хоче стати двогорбим верблюдом…