Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Пожалійте своє дитя! Ви й не уявляєте, як воно від зараження крові мучиться!

— А я з ним не мучуся? Я, напевно, скачу від радості!

— Умре ваша дитина через вашу черствість! Будете мати на совісті все життя.

— На вашій совісті мертвих іще більше!

— У вас камінне серце!

— Аякже, камінне! Я поїду в Київ, а ці троє з ким залишаться? Скажіть, якщо такі розумні: що краще — рятувати цього одного чи залишити на Божу волю аж трьох?

Свої сімейні проблеми мама явно перебільшувала. Бабуся, навіть прикута до ліжка, пропасти нам, звісно, не дала б: казала би мені, що класти в баняк, — і якийсь борщ або кашу спільними зусиллями були би зварили. Та й тато з нами вже якось би справився. Врешті-решт, коли бабуся померла, ми взагалі перейшли на «підніжний харч»: мама тижнями нічого не варила. Пам’ятаю, як ми всі троє ревма ревіли, що голодні, а мама нас била і кричала:

— Пийте молоко, якщо хочете їсти! Я його п’ю — й ви також пити можете!

Якби до молока в хаті був хліб, то ми якось би втамували голод, але саме молоко не затримувалося в шлунку, й кишки нам марша грали. Тато приїхав пізно та ще й, як на зло, хліба не купив. У відповідь на наші плачі й мамині крики він із порога розвернувся та й знову поїхав у місто — в залізничну цілодобову їдальню, де лишалася єдина надія купити буханець. Та коло їдальні казилася підпила компанія. Коли тато вже купив хліб і навіть сів на ровер, хтось із молодиків кинув у нього залізякою — й розбив батькові голову, та так сильно, що робітники, котрі йшли із другої зміни, знайшли тата у калюжі крові.

— Мамо, невже не було чим нас, голодних дітей, нагодувати, що аж мусів тато вночі вертатися в місто по хліб?

— А що, ви хіба лише мої діти, а татові — ні? Що, він не знав, що хліба треба купити?

— Я вам про образ и , а ви мені — про гарбузи. Я питаю: ви не могли нам якусь страву зварити, а не чекати до темної ночі, поки тато з роботи із хлібом приїде?

— Ти чого до мене вчепилася? Дивися краще на себе! Хіба твій чоловік не варить їсти? Ти сама коли останній раз голубці крутила?

— Мамо, на моїх плечах набагато важча робота, аніж варити їсти!

— На моїх була також!

Та тоді, зі смертельно хворим дитям на руках, мама панічно боялася кудись їхати, бо ніколи далі райцентру не була. Її жахало, що доведеться в Києві самій усе вирішувати, а будь-яке рішення ніколи раніше не ставало її одноосібною справою. Тож знову в нашій хаті ховали дитину, був велелюдний похорон, а після нього — великі поминки. Андрій та Ліля напоїли горілкою, що її по краплинах зібрали зі склянок після трапези, нашого півня — і той накидався на Дідичку, на Чаляпка й Павлюка, як розлючений пес, щосили біг, наздоганяючи, далі — летів за своєю жертвою, сідав їй на голову й дзьобав у тім’я. Похорон наймолодшого братика я чомусь запам’ятала дуже розпливчасто. Пригадую тільки, що вже перші жайворонки прилетіли й співали з холодного піднебесся над цвинтарем. Але п’яного півня пам’ятаю добре. Й Андрієву та Лілину нестримну втіху зі своєї дурної витівки — теж.

У скільки ж літ я ходила в сільраду домагатися бабиної пенсії? Щось я плутаю! Але точно — ще до того часу, як надіслала свої вірші в районну газету, а це означає — до закінчення третього класу.

Напередодні восьмого березня Марія Степанівна запропонувала нам самостійно написати два-три речення про свою маму. Я ж написала віршик. Учителька мене дуже хвалила, і вдома я показала його мамі.

— Ади, яке дурне! — почула від неї.

Але ж я бачила, що мамі було приємно! Та й учителька мало не кожного уроку питала, чи я не створила ще якихось поезій. І я писала їх, як божевільна. Про літо і зиму, про синичку, про вербову гілочку з брунькою, про калюжі, які, коли світить сонце і в них відбивається небо, здаються бездонно глибокими — і я боюся в них ступити ногою, щоб не булькнути в ту прірву з ручками й ніжками і не потонути. Та найбільше мені вдався вірш, який починався словами: «У березні зима настала, замерзли річки й потічки…». Але чи був він написаний у березні? Може, у квітні, а то й у травні? Та моя нестерпна сверблячка побачити його надрукованим у газеті сягнула апогею. Я ж читала в суботніх номерах вірші, котрі, як мені тоді здавалося, були нічим не кращі від мого: про Леніна, про партію, про мир, про п’ятирічку — і під кожним із них жирним чорним шрифтом аж сяяло прізвище автора! Що, не міг чорний колір сяяти? Ви так вважаєте? Помиляєтесь! Ще й як міг, якщо мені до розпуки хотілося бачити на останній сторінці «Червоних знамен» і свої поезії, й своє прізвище!