— Татового батька вбили в перший день війни під Радеховом, де новобранці совітам аеродром будували, — каже бабуся. — Налетіли німецькі літаки — і, як потому казали ті з нашого села, що тоді дивом уціліли, мало не цілий полк там поклали! Бабі прийшла похоронка, що її чоловік на фронті пропав безвісти.
— І ніхто не бачив його загибелі? Може, лишився живий…
— Та ні! Микола був такий, що й із того світу, якби міг, вернувся би до жінки й сина! Врятувалися під час нальоту німецьких літаків лише троє з нашого села, та чомусь після війни про той страшний день і про те, що сталося із твоїм дідом, розповісти його синові не схотіли. Може, й вони в чомусь вони були винні, хто знає… Як сирота, твій тато тільки пенсію отримував по вбитому.
— А де поділася бабуся?
— Вмерла.
— Чому ж я не пам’ятаю її похорону?
— Тебе ще й на світі не було.
— А до того часу, як умерла?
— Ой, ліпше не питай! — зітхає моя баба. — Ти ще мала, щоб таке знати. Виростеш — тато сам тобі все розкаже.
— Я хочу, щоб ви мені розповіли. Уже. Нині, — наполягаю я.
— У тюрмі твоя бабуся сиділа! В Сибіру! Більше нічого не питай — не скажу, бо ти ще десь язиком ляпнеш.
— Вона щось украла?! — питаю я, вражена такою несподіваною звісткою.
— Ні, ні! — заперечливо хитає баба головою.
— Когось убила?! — ще більше лякаюся я.
— Ні!
— За що ж тоді її в тюрму?
— А хіба треба, щоб було за що?.. Усе, досить! Ти ще мала й дурна, щоб таке слухати! Іди грайся. Та й за малими подивися, щоб мама тебе не била.
— Бабусю, а ви хочете мати пенсію?
— Дуже хочу!
— А що це таке й навіщо воно вам?
— Це гроші. Їх листоноша приносить щомісяця старим людям на прожиття.
— А чому вам не приносить?
— Бо сільрада мене на пенсію не подає. Голова каже, що мене є кому утримувати й без держави.
— То я завтра піду в сільраду і скажу, щоб вам давали пенсію! Або в газету напишу!
— Куди-куди ти збираєшся писати?
— В газету!
— А ти знаєш, що тобі за те буде?! Також хочеш на Сибір, як твоя баба?! У тюрму хочеш? Господи, вона шукати правди збирається!
Ні в тюрму, ні в Сибір я не хочу, але вже добре знаю, що туди не так легко людину запхати. Після того, як ми колгоспні вулики розкрили, Стара Карга й директор лякали, що нас уже в понеділок посадять у тюрму, але чомусь навіть міліція до школи не приїжджала. Заплатили батьки штраф, відлупцювали нас так, що й іншим дітям меду перехотілося, — й на тому все закінчилося. Якщо за колгоспні бджоли в тюрму не забрали, то й за газету не посадять. А написати треба — дуже допомагає. Я ж на власні вуха чула, як Дідичка кричала Павлюкові, що напише в газету, що він їй межу переорав, а бідний тракторист мало не на колінах благав не робити цього. Після їхньої сварки я уважно розглядала газету й мізкувала, де ж саме на ній можна щось написати. На білих полях? Може, їх для цього й залишають чистими? Але ж де саме? На першій сторінці? На останній? Зверху? Знизу? Збоку — точно ні, бо там може вміститися хіба що по одному-єдиному слову.
Наступного дня відразу ж після уроків нечиста сила понесла мене в сільраду. Секретарка сиділа якась дивна, розхристана. Очі в неї блищали, як скляні ґудзики, у приміщенні пахло чимось дивним. Вловивши коньячний запах, сьогодні з такої фіфочки я би легенько зіронізувала: «Дівчино, від вас так гарно пахне! Що ви сьогодні пили?». А тоді я лиш тихенько спитала, чи є голова. Секретарка здивувалася, навіщо він мені. Я відповіла, що хочу поговорити.
— Що Іван Іванович має з тобою до бесіди, г…мнючко мала?
— Я хочу поговорити про пенсію для моєї бабусі.
— Не дасть він твоїй бабі пенсію!
— Чому не дасть?
— Бо так йому хочеться!
— Значить, доведеться в газету писати!
Почувши про газету, секретарка завернула мене від дверей і стала гукати голову сільради:
— Іванович, ходіть сюди швидше: тут зі школи прийшла одна з тих, що колгоспний мед крали, й каже, що буде на вас скаржитися в газету!
З’ясувалося, що слово «газета» — не менш чарівне, аніж «дякую», «будь ласка», «вибачте» й усі ті інші, яких нас навчили ще в першому класі. Хоч голова ледве тримався на ногах, він усе-таки став на порозі свого кабінету і зробив широкий жест рукою:
— Заходь, мала! По мед прийшла?
— Ні, хочу пенсії!
П’яний Іван Іванович зареготав на все горло.
— Та вона не собі хоче, а своїй бабі! — втрутилася в нашу розмову секретарка. — Каже, що в газету напише.
При слові «газета» голова побагровів, як бабин докипаючий борщ, після того як до нього влити ложку оцту, схопив мене однією рукою за комір і підняв у повітря:
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу