Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Ану кажи правду: будеш на мене в газету писати?

— Буду, — видавила я із себе зі сльозами на очах. — А ще напишу, що ви напилися горілки!.. І що мене… хотіли бити!

— Я тебе хотів бити?

— Мало не набили!

— Ах ти ж моя перелякана! А знаєш, що я з тобою зроблю?

— Як щось зі мною зробите, то вас у тюрму посадять! — випалила я і, згадавши нове незнайоме слово, лише вчора почуте з уст бабусі, несподівано для себе самої додала: — На Сибір заберуть!

Іван Іванович миттю протверезів:

— Чекай-чекай, мала, ти щось таке мелеш, що тебе саму треба в тюрму саджати! За бджоли вже забула?

— Тато вам за них заплатив! Два рази не можете мене карати! На уроці навіть одиницю за те, що учень щось не вивчив, двічі не ставлять!

— Ого, а ми ще й дуже розумні! — перейшов у розмові зі мною на форму множини голова. — Запам’ятай: твоїй бабі бракує півроку стажу, тому пенсія їй НЕ ПО-ЛО-ЖЕ-НА!

— ПО-ЛО-ЖЕ-НА! — повторила я його останнє слово. — Баба на Різдво вам сіно скиртувала? Скиртувала! Намерзлася й заслабла? Заслабла! Тепер лежить, не встає, з-під неї треба виносити, — а пенсії нема.

— Добре, скажи, хай мама завтра прийде в сільраду.

— Мама не прийде!

— Чому?

— Бо не хоче!

Я говорила цілковиту правду, але Іван Іванович фразу не хоче зрозумів із якимось небезпечним для нього підтекстом.

— А в газету писати, значить, хоче?

— У газету я сама напишу.

— І що ж ти будеш писати?

— Баба мені продиктує. У мене найкращий почерк у класі! — чомусь ще й похвалила я сама себе на додачу.

Голова буркнув, що народ дійшов до ручки, бо вже дітей у сільраду посилає вирішувати дорослі справи. Гукнув секретарку і звелів знайти у паперах, скільки моїй бабі років. Коли ж почув: «Шістдесят п’ять!» — пробурмотів, що можна вже дати пенсію по старості. Секретарка ствердно кивнула головою:

— Сім карбованців на місяць.

— Та ні, вже дванадцять!

— По старості — сім!

— Знаєш що, мала? — примирливо звернувся голова до мене. — Не пиши нічого в газету, добре? Я вже нині одну догану заробив! Знаєш, що таке догана? Не знаєш? Будеш знати, як виростеш. Твоїй бабі треба пройти комісію, щоб лікарі засвідчили, що вона каліка. Повезе мама бабу на комісію?

— Напевно, не повезе, — похитала головою я. — У баби нових мантелесів нема.

— Чого-чого нема? — перепитав Іван Іванович.

— Майтків, — пояснила йому секретарка. — Ну, панталонів баба не має! Що тут такого незрозумілого?

— Купить собі з пенсії аж дві пари і ще одну для мами, так і скажеш дома.

На третій день від мами вдома дісталося і мені, й бабусі, бо з сільради приходив посильний і передавав від голови звістку, що пенсію старенькій, може, і вдасться витребувати, але треба принести купу довідок. Мама ж була твердо переконана, що нічого із нашої з бабою дурної затії не вийде, а ось клопотів уже й зараз — по самі вуха: вези каліку в місто, трать на неї цілий день або й два у поліклініці!

Та ходу назад не було, і мої батьки таки повезли бабусю в поліклініку на комісію.

Папери на пенсію блукали якимись державними коридорами десь зо півроку або й більше, але гроші нашій бабі держава таки почала платити. Ще й за той час, що ніякої звістки не було, дадуть ту пенсію чи ні, листоноша принесла сорок два карбованці. Пенсія нашій родині дуже знадобилася, бо тоді вже народився мій найменший братик. При пологах пуповину чомусь перерізали нестерильним інструментом. Мама на власні вуха чула, як акушерка сказала медсестрі:

— Що ж ти наробила! Таж онде стерильні ножиці лежать! Тепер сепсис гарантований!

Очевидно, від природи у братика здоров’я було міцне: він дуже хотів жити, цілий рік протримався. Тато то відвозив маму в лікарню, то вона самовільно із хворою дитиною на руках звідти тікала. Після цього до нас приїжджала «швидка» із цілою групою лікарів. Вони сварилися з мамою, погрожували, що дитина помре. Мама у відповідь на їхні докори кричала, що в лікарні ніякої надії на краще все одно нема. Лікарі тицяли їй скерування до Києва в «ОХМАТДИТ», умовляли їхати туди якнайшвидше, поки дитину ще можна врятувати. Мама наполягала, щоб немовля рятували в районній лікарні. Медики пояснювали, що навіть в області таким маленьким діткам повне переливання крові ніхто не ризикне робити — не тому, що боїться, бо відповідальність дуже велика, а тому, що нема відповідних спеціалістів й апаратури. А втомившись сперечатися, примушували маму підписуватися під відмовою від стаціонарного лікування. На прощання завжди совістили: