Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Що було б, якби солдати мене впіймали? Та, звісно ж, нічогісінько! У мене ще й помацати не було чого, зате в дівчат пазухи аж тріщали й розхитувалися на бігу, як бабина перина, перекинута через мотузку, щоб на сонці не так сушилася, як вигрівалася. Втім, дівочим пазухам було все одно ще дуже далеко до «багатства» нашої сусідки Наталки Мулички. В її саду щоліта достигали великі, довгенькі, як глечики, вагою десь до двісті чи й двісті п’ятдесят грамів, надзвичайно смачні груші-бери. Наталка відчувала, що я слинку ковтаю, поглядаючи на них із-за паркана, тож коли приходила до нас, завжди приносила мені тих груш скуштувати. Але ж! Приносила у пазусі, а тому я їх гидувала їсти — й вимріяні фрукти тут же діставалися Андрієві з Лілею. Та Господи! — я ж не про груші, а про масовий крос із пасовища!

Наша гучна кавалькада залітала у крайню вулицю, на якій усі пси з переляку відразу зачинали гавкати й вити. Кури, що досі мирно дрімали під білими хатами, з гучним кудкудаканням летіли на свої сідала в курники, а коти несамовито репетували й видиралися на дерева. Баби й молодиці вибігали зі своїх хат і дворів на вулицю — і звідусіль лунав різноголосий лемент:

— А най се шляк трафить! Ти лиш подивися, що діється!

— Ті солдати вже начисто подуріли! Женуться за нашими дітьми, як скажені!

— А як у котроїсь дівч и ни серце трісне, хто буде відповідати?

Побачивши розлючене жіноцтво із замашними кілками в руках, браві вояки зупинялися, дружно розверталися й понуро пленталися назад. А назустріч їм уже мчав зелено-коричневий «бобик» — і командир ще здалеку батожив своїх підопічних добірною лайкою вздовж і впоперек.

А ще я з дорослими дівками ходила в ліс по гриби й малину. Інколи ми пробиралися й по ожину на хатнище колись першої вродливиці на все село, смаглявки Ейзички, — бо ця ягода більше ніде в наших околицях не росла. Ейзичку німці чи то втопили у криниці, чи вона сама туди вскочила під час облави, а всіх її родичів-євреїв, цілу багатодітну сім’ю, перестріляли на власному подвір’ї.

Ліс я люблю з дитинства в усі пори року. Коли була малою, він зі мною грався, інколи — жартував, як це може робити хіба що людина. Коли підросла, своїми жартами доводив і до сліз. Добре, коли ліс має гарний настрій. Гірше, якщо його хтось образив, якщо з вини лихої людини урвалося л і сове терпіння. Тоді ліс уже не питає, хто винен, а хто ні, хто согрішив, а хто й стеблинки не порунтав. Тоді не чекай суничних галявин, грибних плес, калинового раю чи аж червоних від ягід кущів малини. Тоді ліс міняє своє обличчя — і вже його годі впізнати. І зміна лісового настрою стається в таку мить, коли цього не чекаєш, коли й припустити не можеш, що він уже не друг, а ворог. Ходиш-ходиш по лісі, де вже, здається, мало не всі дерева тобі знайомі — і раптом опиняєшся в такому місці, якого в цьому лісі просто не повинно бути! Або й удруге, і втретє бачиш один і той самий ліщиновий кущ, поміж гіллям якого прикметно червоніють ягоди шипшини, й починаєш усвідомлювати: все, заблукала! Із цього моменту будеш ходити по колу, обов’язково за лівою рукою, й не знайдеш жодної знайомої місцини, не вийдеш на жодну лісову стежку, не кажучи вже про дорогу! Це ліс пробує тебе налякати. Лише розплачся — будеш блукати ще довше!

Що ж робити? Можна подумки полічити до тисячі, можна перечислити дні тижня, місяці року, можна спробувати пригадати, в який день тижня цього року був Святий вечір напередодні Різдва. Допомагає? Ще й як! Якось у сьомому класі я проблукала в лісі цілий день, й поки не взяла себе в руки, ходила все ширшими й ширшими колами, а все одно через годину-дві-чотири-півдня натикалася на ті ж самі дві дуплаві липи. Коли ж почала лічити до тисячі — таки вийшла на дорогу за вісімнадцять кілометрів від нашого села. Вже смеркалося, а рябий весняний ліс білів пролісками під деревами й білими стовбурами голих беріз. Тут я ще ніколи не була, зате про цю чи не найкрасивішу частину лісу знала з розповідей дідуся. Давним-давно, років сто тому, власник лісу, виявляється, одружився з якоюсь москалькою, а вона плакала за бєрьозавімі рощамі . Щоб утішити молоду дружину, багач продав добрий шмат поля й купив три тисячі саджанців беріз! Нема вже ні закоханого багача, ні його обранки, а березовий ліс між Черемховом та Голосковом і нині чарує око. На трасі тоді мене підібрала якась вантажна машина, якою я дібралася до Районного Центру, а вже звідти мусила подолати пішки ще майже десять кілометрів до свого села. Коли ввійшла в нашу вулицю, побачила, що вже в усіх хатах темно, лише в нас горить світло в усіх кімнатах. Що було зі мною далі, історія скромно замовчує.