Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Твоя мама жалю до тебе не має! Посилати малу дитину пасти таке убоїще!

Надалі Сивуля, хоч і звірилася на мене, й тоді її страшні очі наливалися кров’ю, — та бити мене вже боялася. Правда, і я не пхалася на рожен, старалася триматися позаду й поменше її дратувати. А за розшабатований Сивулин ніс вдома мені добряче дісталося ще коло брами шнуром від корови.

— Із чиєю вона билася? — допитувала мене мама. — Кажи давай — я вже йду на скаргу до старих отого бахура, що так файно пасе своє бидло!

— Сивуля билася зі мною, — плачучи, лепетала я.

Але мама сміялася й глузувала:

— Якби наша корова з тобою билася, від тебе лишилося б тільки мокре місце!

З худобою на пасовищі бідувала не тільки я, а й більшість маленьких пастушків. То чийсь бугай у поєдинку з іншим ріг зламав, то якась телиця втекла в колгоспні буряки й буряком подавилася, коли її звідти виганяли, то тільна корова напаслася конюшини з росою і здулася, то молоденька первістка спасла павука і просто на пасовищі врізала дуба. Страшно дивитися, як нагло, у невимовних муках, гине худобина, яка ще вранці вибрикувала й отримувала пастуше «бодай ти здохла!», але зовсім не для того, щоб це направду зробити, а з розпачу, що дитина з норовистою коровою не могла дати ради. Коли ставалося лихо, тоді з переляку ридма ридали всі пастушки, й уже тиждень-два пасли своїх підопічних, не відходячи від них ні на крок й на хвилину. Але згодом чуже горе забувалося, хлопці починали ганяти м’яча, дівчатка гратися в камінці, а всі разом — у карти, в доміно й навіть у шашки, якщо Місько із сусіднього села приносив їх на пасовисько.

Місько — дуже скромний хлопчик, завжди із книжкою в руці та ще й з окулярами на носі. Типовий «ботанік», як сказали б тепер. Тоді ми його цим прізвиськом не дражнили, бо таке слово в дитячому обігу не побутувало. Вуйна Маланка, Міськова мама, любила свого синочка так, як ніхто дітей не любив. Коли малий у першому класі захворів на кір, вона настільки переживала, що дитина може померти, що вицілувала йому все тіло до синців. Любив Міська й дідусь, який пас дуже смирну корівчину Лису, а Міська брав із собою, щоб не залишати малого вдома самого. Це й було справжньою причиною. А вигаданою — Місько нібито теж пастух, бо пасе теля. Воно зовсім маленьке, навіть скубсти траву ще не може, таких телят ніхто на пасовище не виганяє. Я кажу Міськові, що це не він теля пасе, а теля — його. У відповідь хлопчина пропонує мені помилуватися, які в його телятка гарні очі й великі густі вії. Довжелезні вії й у самого Міська. Він навіть зовні більше скидається на дівчинку, та й поведінка його аж ніяк не хлоп’яча: тихий, добрий, сором’язливий.

Чому саме Місько згодом став предметом моєї першої закоханості у восьмому класі? Автоматично зреалізувався комплекс «старшої сестри»? Але ж чому надалі мені все життя зустрічалися тільки слабкі, безвідповідальні, безтолкові, безхарактерні чоловіки? Тому, що вони інтуїтивно відчували, що я корова, я і бик, я і баба, і мужик ? Їх не цікавило нічого: ні дім, ні гроші, ні діти, ні найнагальніші проблеми — я ж з усім цим успішно справлялася без їхньої найменшої допомоги. А може, сильна жінка не те що безхребетного «пластилінника», а навіть сильного чоловіка робить слабким, — а нікчемний коло неї взагалі капітулює і стає щонайбільше предметом сімейного інтер’єру? Чому ж ні в юності, ні в зрілі роки мені про це ніхто ніколи нічого не казав? Тому, що в СРСР не було не тільки сексу, але й ст а тей: була тільки «єдина спільність — радянський народ»? Але ж мої ровесниці жили в тих самих умовах і деякі в житті влаштувалися дуже добре. Стоп-стоп, із цього моменту детальніше. Кому саме із них у житті пофортунило? Найкрасивішим? Найталановитішим? Найзаможнішим? Найрозумнішим? Найпрацьовитішим? К…рвам і стервам? Не може бути! І я про те ж. І я про те ж.

Утім, пасовище ставало місцем не тільки різноманітних корид мало не кожного Божого дня. Прилегла до аеродрому територія була ще й місцем залицянь аеродромної обслуги до сільських дівчат, а також — навпаки, дівчат до солдатів, хоч це відверто й не афішувалося. Під час нічних польотів на аеродромі солдати тікали у «самоволку» до сільського клубу, знаходили там своїх обранок і після танців чи кінофільму або проводили додому, або ж вели на свіжі покоси, а то й у копиці, — а вранці ґаздині скрушно билися руками об поли, що ніби й бурі звечора не було й навіть не гриміло, а все старанно укладене в стоги, вивершене та зверху ще й прикрите цератами від дощу сіно чомусь розсунено і розсмикано мало не по цілому городі. Деколи такі флірти виявлялися дуже короткими, деколи закінчувалися весіллям, а інколи — неприємностями та справжнім лихом.