Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

А наступного дня з аеродрому приїхало зелене військове авто. Із нього два солдати винесли великий мішок, як з’ясувалося, з паперовими пакунками, в кожному з яких було щонайменше по кілограму шоколадних цукерок, печива, вафель і ще близько півкіло солодких мандаринок. Офіцер довго тиснув руку нашому директорові, вручив Марії Степанівні конверт із якимось «цінним подарунком», — а я дивувалася, як той «цінний подарунок» міг поміститися в такому маленькому пакетику! Перед усією школою військовий назвав нас «класом маленьких героїв». Порятований парашутист — уже чистий, у льотній, теж офіцерській формі, щедро напарфумлений потрійним одеколоном, — підходив до кожного з нас, обнімав, цілував, тулив до себе й кожному дякував особисто за своє спасіння. Це було так незвично: доросла людина говорила й поводилася з нами, як із рівними собі, не соромилася прилюдно висловити свою повагу «малькам», «босим», людському дріб’язку! Про наш подвиг заговорило все Село, й ми задерли носики на цілий тиждень.

А далі почалися канікули й разом із ними — домашні роботи і клопоти, від яких сільську дитину ніхто ніколи не звільняв, тим більше якщо ця дитина уже провчилася в школі аж цілий рік. Тож мама вирішила, що я вже доросла до того віку, що можу пасти корову. Наша Сивуля була тучною, здоровенною особиною. Величезними рогами щодня чухалася у пагорб, аж глина летіла на всі боки. Ніяк не могла «побігатися», щоб народити телятко, хоч водили її до бика що два тижні. Молока Сивуля давала мало, бо все в ній пішло у мясо й агресію. Мама скаржилася сусідкам, що корова збугайкуватіла , треба продавати, проте з продажем не надто квапилася, бо молоко в Сивулі було дуже жирне, наполовину вершки. Гнати на пасовище таке страшидло я панічно боялася, але мама строго попередила, щоб я не пхалася Сивулі під ноги й не лізла на роги, трималася позаду худобини, дала мені в одну руку батіжок і копач, а в другу — налигач від Сивулі, й корова, як трактор, потягла мене знайомою їй дорогою.

У нашому Селі худобу не пасли чередою, а кожен господар піклувався про свою корову сам. Пастушками переважно ставали діти й старі діди та баби, а в суботу й неділю — дорослі дівки й парубки. Пасовище прилягало до аеродрому. На самому аеродромі випасати худобу заборонялося, але там і трава була краща, й злітна смуга притягала корів магнітом. Влітку то ще сяк-так, а восени, напасшись, аж права піддуховина округлювалася, корови влягалися на теплий бетон злітної смуги й годинами вдоволено ремигали. Аеродромна обслуга гнала корів і нас, малих пастушків, геть, але ми верталися з іншого боку, й знову, якщо не було польотів, корови лежали на злітній смузі, а діти шукали печериць у випаленій сонцем траві під самим бетонним покриттям.

Перший день моєї пастушої кар’єри був просто страхітливий. Сивуля билася з усіма коровами, що потрапляли їй на очі. На моє відчайдушне шарпання шнурком ця здоровенна кількасоткілограмова туша не реагувала взагалі.

— Вона тебе в ср…ці має! — кричала баба Каролька, відганяючи Сивулю від своєї Маленької. — Скажи мамі, най їй на роги вчепить ланцюг, а на шию — орчик!

Але ні про ланцюг, ні про орчик не могло бути й мови: мама боялася, що від них корова схудне — й, коли доведеться здавати Сивулю на м’ясо, будуть великі збитки.

— Най та стара с…ка собі на шию орчик начепить, а своєму синові — ланц на роги! Вони в нього на півтора метра, як у колгоспного бугая, — жінка постаралася! — гаркнула вона сердито, почувши про Карольчину пораду. — А Сивулю буде голова боліти, як ти за ланц почнеш шарпати! Та й на шкіру наша корова тонка — оводів чує здалеку. Як почне ґедзатися, припнеш її на копач, щоб додому не тікала, але будеш перебивати шкворінь із місця на місце, на одному крузі най корова не товчеться!

Сивуля мене дійсно мала… ну, десь дуже далеко! Заодно й шнурок на рогах. І довгий копач також. Вона виривала шкворінь із землі, аж грудки летіли з того місця, де я його забила каменем по саму голівку. А ще Сивуля виношувала страшний план — у слушний момент ухопити мене на роги. Вона вже давно, з першої моєї пастушої днини, позирала на мене косо, а коли зчепилася рогами з Фірманчиним бугаєм, а я взялася відтягати її в той час, коли Фірманка робила те саме зі своїм Мицьком, корова різко розвернулася, нагнула голову до землі, закотила очі під лоба й кинулася на мене.

— Тікай, дитино, бо вб’є! — жахнулася вуйна Фірманка.

Відступаючи назадґудзь, я за щось перечепилася, з розмаху гепнулася на землю й простягнулася навзнак. Страшна, озвіріла худобина не знала й знати не хотіла, що лежачого не б’ють! Вона розмахнулася своїми рожиськами, щоб настромити мене бодай на один, але в останню мить я щосили встромила гострий копач Сивулі в ніздрю. Корова дико заревла й відскочила, відкинувши шкворінь на кілька метрів. З її носа потекла яскраво-червона кров. Фірманка, біла, як полотно, перехрестилася: