Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Ось тільки плавання в басейні Анелі не давалося взагалі — й, мабуть, не лише через вагу. Дівчина з першого ж дня занять не могла відвести очей від вогненних Вінні-Пухових трусів, а через її палаючий, як ті плавки, погляд на цю текстильну річ уже й ми стали помічати на тканині певні рельєфи та по-дурному хихотіти, а то й пальцями показувати. Наткнувшись на таку реакцію, атлетично збудований фізрук перестав роздягатися й дефілював відтоді по краю басейну в темно-синьому спортивному костюмі. Походжав він туди-сюди зі скакалкою в руці, якою діставалося кожній із нас за ледарство, коли за п’ятнадцять хвилин до кінця пари ми вибиралися з води на сушу. Час від часу фізрук обзивав нас козами й систематично обіцяв потопити у великому басейні всіх, хто за десять занять так і не навчиться плавати. Тож коли настало одинадцяте заняття, і ми з жахом побачили, яка глибина в басейні для змагань, — Анеля не віддала свою дошку, й фізрук зіштовхнув дівчину в басейн разом з нею. Дошка сяк-так тримала Анелю на поверхні, але пропливти тридцять метрів треба було самостійно. Поки дівчата одна за одною здавали норматив, Анеля відтиснула мене в кут басейну і стала з розпачем у голосі вимагати, щоб я негайно вчила її плавати, бо інакше вона втоне — і це буде на моїй совісті.

Метод швидкісного навчання Анеля придумала сама: вона повинна вхопитися мені за обидві ступні, а я маю бити по воді руками, щосили пливти вперед і старанно волікти «живий причеп» за собою. Теоретично все виглядало більш-менш перспективно. На практиці ж сталося зовсім по-іншому: вчепившись мертвою хваткою в мої ноженята, Анеля відразу ж потягла мене на дно. Я навіть очей не встигла заплющити, тож і донині пам’ятаю мутно-зелену воду, бурі канати, які відділяють одну доріжку від іншої, гарячу трубу на дні басейна, що нею обпекла собі плечі, а головне — мою відчайдушну боротьбу за життя, бо вгору вже зашелестіли бульбашки з моїх рота й носа, легені неприємно занили, а шлунок надувся від води, що туди потрапила. Я щосили била руками й ногами, поки не вирвала праву ногу з Анелиної руки і п’ятою не вдарила дівчину що було моці в самісінький ніс. Ліва подружчина рука ослабла, я вивільнила й свою другу ногу і пробкою вигулькнула на поверхню, судомно хапаючи ротом повітря. Те, що я побачила, тепер прокручується, як кадри зі сповільненого фільму. Фізрук кидає скакалку й просто у спортивному костюмі стрибає у басейн і пірнає за Анелею. Коли витягли з води її бездиханне тіло, робили штучне дихання й викликали «швидку допомогу», я не могла пояснити переляканим однокурсницям нічого, тільки дрібно тремтіла від пережитого жаху.

Хоч Анеля й зосталася жива, більше нас у басейн не водили і плавати не вчили. Води відтоді я боюся панічно. Далі, ніж по кісточки, не заходжу ні в річку, ні в море. Жодні потуги навчити мене плавати не вдаються ні за які умовляння навіть при найвищих професійних уміннях добровільних тренерів.

Наприкінці квітня, у другому класі, я серйозно захворіла: підхопила гепатит А. Зрештою, не я єдина. У шкільному коридорі стояв великий металевий бак із краником і приковане до нього ланцюжком погнуте алюмінієве горнятко. У той старенький бак шкільна прибиральниця щоранку наливала два відра холодної води із криниці. З нього ми всі й пили воду, тож і заразилася «жовтільницею» третина класу. Та, окрім мене, у лікарню батьки не віддали нікого. Моя ж мама панічно злякалася, що захворіють брат і сестра, а може, й вона сама, тому змусила тата пізно ввечері везти мене велосипедом до інфекційної лікарні. У ті часи від слів «інфекція», «інфекційна хвороба» віяло містичним жахом. Вони чомусь асоціювалися якщо не з видимою смертю, то, принаймні, з її явним наближенням. Навіть коли мене вже виписали з лікарні, мама дала мені окреме горнятко, окрему миску й ложку і категорично заборонила їсти з іншого посуду. Спала я теж тоді в окремій кімнаті. Сама. А гратися з братом і сестрою мені було суворо заборонено ще з добрий місяць.

Тяжко бути відторгнутим. Людина — тварина стадна. Без спілкування з іншими їй робиться не просто нудно — настає упадок усіх життєвих сил. Ну й що з того, що не змушували до жодної роботи, що корову на пасовищі пас дідусь? Зате ж замикали на ключ, і я цілими днями сиділа під домашнім арештом, — а надворі буяло літо, набирала соків у саду зав’язь, щебетали ластівки, літали метелики, оси й бджоли! Можна було цілими днями читати книжки, але чомусь не хотілося. Дозволялося спати досхочу, але щось піднімало мене на ноги з першими променями сонця. Не заборонялося годинами слухати радіо, але й воно також стало нудним, аж зеленим. Я вперше зрозуміла, що означає бути інакшою, не такою, як усі, й збагнула, як це драматично. Тоді ж мені довелося пережити такі нестерпні дні, які стають неймовірно важкими навіть для дорослих. Для всієї родини я була «заразною», а отже, небезпечною, небажаною, — словом, такою, якої слід відверто сторонитися.