Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Читай!

— Філологічний факультет. Спеціальність «Російська мова і література», — белькочу, густо червоніючи, я.

— Тепер по складах.

Читаю по складах.

— Тепер кожну букву окремо, як у першому класі.

Читаю, як велить Сивий Ректор, хоч усі навколо регочуть, як колгоспні коні, навіть ті абітурієнти, в яких «двійки» справжні, а не з переляку придумані. Нарешті мій рятівник відпускає мою руку:

— Все? Душенька на місці? Біжи готуватися до наступного іспиту!

Лечу через мокрий після дощу парк у гуртожиток, як ластівка через грозову хмару. На шалений стукіт дівчата зі співчутливими масками на обличчях відчиняють двері — й не ймуть віри моїм словам:

— «П’ятірка»? Хоч ти й поверталася?

— Везуча!

— За це й підеш до магазину, купиш щось на вечерю, бо в нас завтра іспит — і ми збираємося зубрити іноземну мову до ранку. Якщо за цей екзамен та ще з історії КПРС не отримаємо «двійок», то при наших цільових скеруваннях маємо шанс пройти! Ве-е-е! — показує мені язика та, що нижча.

— При яких цільових скеруваннях?

— А таких! Ми з гірських сіл, де вчителів не вистачає, тому і вступаємо поза конкурсом! Ти про такі шанси зі своєю «п’ятіркою» не можеш і мріяти, як ми їх маємо з «трійками»!

На щастя, ми вступаємо на різні спеціальності, тому сусідки по гуртожитській кімнаті — аж ніяк не мої конкурентки. Справді, піду я краще в магазин, не буду з ними сперечатися. Якщо завтра дівчата не зароблять туберкульозних «трієчок», то не допоможуть їм і якісь рятівні цільові скерування, і те, що в гірських школах не вистачає вчителів!

Проте оте дражливе «Ве-е-е!» пискливої абітурієнтки зачепило мене за живе. Зобов’язана я, бач, їх годувати, бо вони мають вчитися! Тож замість того, щоб відразу прошкувати в гастроном, звертаю на стежку, яка веде до парку.

Сьогодні неділя. У парку лунає музика, на кожному кроці огрядні тітоньки продають морозиво, воду з сиропом, бочкове пиво й повітряні кульки на довгих і грубих кольорових нитках — навіть надувати не треба: готові! Та ще й наповнені не звичайним повітрям, а якимось легеньким газом, бо так і рвуться вгору. Купую собі фіолетову кульку, на якій білим кольором намальовано розкішного метелика, й поволі бреду туди, де найбільше реготу й шуму.

Каруселі! І для малят, і для школярів, і «чортове колесо» для дорослих. У районному містечку такого нема! Дуже хочеться на ньому покататися! Поволі черга переді мною зменшується, й ось уже я сідаю разом із трьома дорослими дівчатами у помальовану всіма кольорами клітку. Насправді це й не клітка, бо ґратки лише до половини її висоти, а більше схоже на кошик, у якому четверо крісел, кожне з яких крутиться і навколо своєї осі, й, разом з іншими трьома кріслами з поручнями, — по колу всередині клітки. Каліченою російською мовою дівчата запитують мене, чи я також приїхала вступати. Чистою українською відповідаю, що школу ще не закінчила, тільки дев’ятий клас. Супутниці скептичними поглядами обмацують мою щуплу фігурку й зневажливо відвертають носи. Вони зовсім не виглядають на цьогорічних випускниць — дебелі дорослі дівки. Так воно і є. З розмови довідуюся, що дві вступають уже вкотре, а руда — лише втретє. Якщо й цього разу не вдасться пройти за конкурсом, будуть пробувати щастя на підготовчому відділенні. Руда хвалиться, що місяць тому заяву в партію в неї нарешті прийняли, дві інші не приховують заздрощів: якщо кандидат, то не зарахувати в інститут ніхто не посміє!

Від дівчат тхне пивом і цигарками. Згадують, як минулого року вступали на спеціальність «Російська мова і література», та провалилися на першому ж екзамені. Але цього року знову здали документи туди ж. Виявляється, у педінституті набір на українську мову — тільки двадцять п’ять місць, а на російську — сімдесят п’ять. Та й вчителям російської платять на цілих п’ятнадцять відсотків більше за якусь складність: отже, є сенс здобувати саме цю спеціальність. Ще й класи на уроках російської мови діляться на дві групи — без сумніву, легше вчити п’ятнадцять учнів, аніж тридцять!

А я чомусь на цей поділ навіть уваги не звернула, хоч і в нашій школі так було. Мені взагалі здавалося, що вступати треба на ту спеціальність, яка подобається. Ну, в крайньому разі — на ту, де вступні іспити можеш скласти краще, ніж із набагато важчих для тебе предметів. Але ці дівчата говорять такою жахливою російською, що мені плакати хочеться. Щоб не видати себе, не кручу кріселко, а обертаюся до розв’язних супутниць спиною — вдаю, що уважно розглядаю недавно омите дощем місто з висоти пташиного польоту. Моя присутня відсутність дівчат цілком влаштовує. Руда розповідає анекдот про Чапаєва й Петьку: «Пєтька, ти шкарпьоткі мєняєш? — Да, Васілій Іванавіч! С правай нагі — на лєвую, с лєвай — на правую!». Її перебиває смаглява, в якої ноги заросли шерстю, як у мавпи з львівського зоопарку: «Нє смєшно! Давай єщьо раз о Красной Шапочкє!». Третя, в сонцезахисних окулярах, лузає насіння й уголос жаліється подругам, що лушпинням не потрапляє в корзину, котра піднімається услід нашій.