Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

У педінституті мене відправили в п’ятий гуртожиток, що на вулиці Сухомлинського. Спочатку здалося, що це на самому краю міста, але вже через кілька днів відстань до інституту чомусь почала зменшуватися, особливо якщо бігти навпростець, через парк. У кімнаті, куди мене поселили, мешкали дві абітурієнтки: обидві Марії, обидві біляві й обидві з одного села. Вступали вони на спеціальність «Математика». Дівчата відразу здалися мені якимись дивними: під п’яту в туфлі запихали собі п’ять копійок, в кімнаті сиділи на стільцях, підкладаючи під дупи зав’язані грубими вузлами шнурки. Ще й примовляли: «Як ці ґудзі мовчать, так хай ніхто не сміє роззявити рота проти мене!». Свої мізинні пальці чомусь повмочували в чорнило і через це нагадували білих інкубаторних Муличчиних курей, яких вона також позначала чорнилом, щоб не плутати з сусідськими й ненароком не поламати ноги власній птиці, якщо застане в себе на грядках. Коли одна абітурієнтка ненароком розсипала сіль, інша послужливо подала їй кілограмовий пакет цукру, й та взялася сіяти ним через ліве плече, вигукуючи: «То не сіль, не сіль, не сіль! А цукор, цукор, цукор!».

Збираючись бігти дізнаватися оцінки за вчорашній іспит, я забула напахчену духами хустинку, а коли з коридору повернулася за нею в кімнату, дівчата в один голос закричали:

— Погана прикмета! Не повезе!

— Ти отримаєш сьогодні «двійку»!

— Або «трійку».

— Це у кращому разі.

— Але, швидше за все, таки «двійку»!

Я тільки розсміялася. Проте коли почала наближатися до педінституту, чомусь дуже розізлилася на себе, що поверталася за хустинкою. Можна було по дорозі купити нову! Он, у кожнім кіоску лежать купами — гребінці, хустинки, шпильки.

Абітурієнти товклися всередині ґанку, де на стіні висіли друковані списки вступників, вірніше, навіть не прізвища абітурієнтів, а номери, проти яких було виставлено оцінки. Так, розпочнемо! Спеціальність «Фізика» — не підходить, «Історія» — не моє, «Початкове навчання» — ні, «Математика» — також ні. О, «Філоло…»! Швидше, швидше, швидше! Де ж той сімдесятий номер? «Двійка»?! Ще раз: шістдесят третій, шістдесят четвертий… шістдесят дев’ятий… Сімдесятий — ні, помилки нема!

Я ледве вийшла на подвір’я. Знесилено сіла на лавочку. Що тепер мені скаже Володимир Романович? А тато? А мама? Що скаже, скаже, скаже, скаже… Скаже?

Такого бути не може! Чому в мене «двійка»? Чому, чому, чому, чому? Чому!

Мені вліпили негативну оцінку, бо я запізнилася. Гримала у двері кулаками. Сперечалася. Погрожувала викликати міліцію. Написати в міністерство. Мені помстилися!

На «двійку» написати твір я не могла! На «четвірку» — так. Навіть, можливо, на «трійку», хоча це дуже малоймовірно. Твір я здала не перевіреним, факт! Якісь огріхи могли проскочити. Але щоб написати аж на «двійку»? Ні, тут щось не так! Тут узагалі все не так! Я — і «двійка» за твір? Безглуздя! Абсурд! Нісенітниця!

Біля мене сідає якесь розфуфирене подружжя. Жінка витирає очі ріжком власної білосніжної мережаної хустки, стараючись не розмазувати туш, чоловік черговий раз товкмачить їй про якийсь ректорський фонд, якісь заброньовані ректорські місця поза конкурсом. З їхньої розмови я ловлю найголовніше для мене: «Ректор усе може», «Від ректора усе залежить», «Він тут головний!».

Зриваюся з місця. Як я не здогадалася, що мені треба потрапити до ректора! Я хочу бачити свій твір! Треба вимагати, щоб ректор викликав того, хто мою роботу перевіряв! Зараз сюди точно приїде міліція! А якщо сьогодні ще й відправлю телеграму до Києва, то завтра прибуде й міністерська перевірка! Мені тепер уже все одно! Після «двійки» я нікого не збираюся боятися.

Тільки спершу треба знайти кабінет найголовнішої людини в інституті! Як я раніше не здогадалася? Мені ще вчора після іспиту треба було бігти до ректора! «Від нього тут усе залежить». «Він усе може». Нехай щось робить! Моя оцінка — фальшива! Я таки вступлю цього року, хоч би настав кінець світу!

Прибиральниця підказала, де шукати кабінет ректора. Табличка на дверях підтвердила, що це дійсно так. Але під дверима нікого не було! Невже ректор такий страшний, що до нього ніхто й не потикається? А! Мені вже все одно. Я тихенько постукала. Ніхто не озвався. Натиснула на клямку. Двері відчинилися дуже м’яко, без жодного звуку. Не питаючи дозволу, боком просунулася всередину й помітила, що з приймальної інші двері вели в ще одну кімнату. Значить, ректор там.

У куточку на друкарській машинці цокає секретарка. Навіть не підводить голови. Й мене не помітила. На кріслах сидять якісь люди. Та які вони люди? Справжні пани! Від жінок пахне такими духами, що нанюхатися неможливо. У чоловіків на лацканах ромбики про закінчену вищу освіту, в старших — орденські планки. Ага, це той клас, що ні колгоспники, ні робітники, ні трудова інтелігенція. У котрих є гроші й знайомства. Домовлятися про своїх діточок і внуків прийшли! Чекають у черзі до ректора. І він їх прийме — як таким відмовити? А мене, навіть якщо тільки запитаю, хто крайній, секретарка з тріском вижене.