Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

— Це все через тебе! — ледве видушую з грудей.

— Я ненавмисно! Чесне слово!

Мені дуже погано. Напевно, як нам казали в медучилищі, больовий шок. Свідомість ледве блимає, вогнем пече коло серця. Якби не холодна вода, в яку я втелющилася з усього маху, давно би вже знепритомніла. Вовочка залишає і свій сухий, і мій намочений під час падіння одяг на камені, бере мене на руки й несе до берега. Позаду, майже з протилежного берега, гурбою повертаються невдоволені однокласники. Я даюся Вовочці аж ніяк не легко. Ми обоє «тонкіє і звонкіє», єдина різниця, що хлопець на півтори голови від мене вищий. Нарешті берег. Вовочка обережно кладе мене на моріжок і біжить телефонувати по «швидку». Клас починає жваво коментувати моє нещастя:

— Це перелом! Стовідсотково! Дивися, який крововилив!

— Тепер цілий місяць треба буде лежати в гіпсі! А потім ще розробляти ногу масажами! Мій брат півроку мучився!

— Може, лише вивих, — з надією шепочу я, з жахом помічаючи, що нога вже не тільки синіє, а й чорніє.

— Перелом!

— Добре, що вже хоч екзамени позаду!

— А випускний? А вступні іспити?

— Вступні аж у серпні, до того часу гіпс знімуть!

— А як їй з гіпсом на нозі з’являтися в суботу на випускний бал?

— Гавкнув, Олю, твій випускний!

— Як і Золота медаль! — мені з очей рясно котяться непрохані сльози.

Біжить Вовочка і здалеку гукає, що «швидка» вже їде. Бідолаха, він такий переляканий і схвильований, що аж голос рветься. Та ж не вмираю я від перелому! Та й перелом, скоріше всього, закритий. Дасть Бог, що й без зміщення кістки. А може, щосили надіюся, й не перелом, а тільки вивих: вправлять — і все стане на місце. Ну, набряк і синець кілька днів протримаються — принаймні, так нам пояснювали в медучилищі.

— Умудрився попсувати дівчину, — грубо іронізує з Вовочки Ігор-Боксер. — Але як ти її пер на руках поперед себе! Як Ромео мертву Джульєтту. Я думав, що на ходу переломишся!

Вовочка кусає губи й стискає кулаки. Вірка-Шкірка цитькає на Боксера, проте в розмову вмішується Данута:

— Юро, ану візьми й мене на руки! Зараз навмисно зламаю собі ногу! — проте коли Юрко рушає до неї, задкує до води. — Атстань, пратівний, Родіна в апаснасті! Хай мене краще Вовочка підніме! Він має досвід!

Приїжджає «швидка» з мигалкою й сиреною. Лікарі хочуть мене покласти на ноші, але це така ганьба, що й уявити не можна! Спираючись на плече Вовочці, шкандибаю до машини на одній нозі.

— Одяг принеси, — прошу хлопця, бо не буду ж я в лікарні лежати в одному купальнику!

— Боксер побіг за твоєю формою й босоніжками!

Вовочка сідає біля мене вже в «швидкій» і мало не плаче:

— Чесне слово, я не хотів! Ти мені віриш?

Вигляд у хлопця такий нещасний, що хочеться підбадьорити його бодай жартом. Тим паче, що й причина є:

— А навіщо ти собі у плавки камінь поклав? — питаю. — Я відчула, як ти мене притискав до себе, коли ніс на руках…

Дикий регіт Боксера лякає лікаря на передньому сидінні й медсестру біля дверей. Обоє кидаються до мене. Що я такого сказала? Чому Вовочка почервонів, як вимпел, а Боксер, ухопившись за живіт, валяється на піску? Та, зрештою, на вияснення цього дражливого питання вже нема часу. Аннищук, хоч ніби збирався супроводжувати мене до лікарні, вискакує з машини. Шофер натискає на газ, знову вмикає сирену й мигалку, і «швидка» мчить у травматологію.

Перелому нема. Розірвано сухожилля. Це ще гірше, ніж перелом, бо вже травма на все життя: досить буде нерівно ступити, спіткнутися — і по новому колу! Гіпсу мені не минути. Ще й оформляють у стаціонар. Випускний накрився!

Другого дня вранці мене провідують Катруся, Ліліана, Данута і наша староста Вірка-Шкірка. Вовочка не приходить ні до обіду, ні після. Не з’являється, безсовісний, хоча все сталося через нього! А ще вибачався, за «швидкою» бігав. Під вечір у дверях палати з’являється моя мама.

— Якби кізка не скакала, то би ніжку не зламала! — каже замість привітання. — Що тепер буде?

— Нічого гіршого, ніж є, — показую свою ногу в гіпсі від ступні до коліна.

— Я тобі листа принесла. Від цьоці Дозі.

Конверт розпечатаний. Але чому від цьоці Дозі, якщо почерк дядька Данила? Що ж він пише? Ага. В університеті був, дещо зробив. Але гарантії ніхто не дає. Нема що писати. Краще буде, якщо я сама приїду до Львова, щоб усе обмізкувати віч-на-віч.

— Як я тепер до Львова поїду? — киваю на загіпсовану ногу.

— Читай далі, — наполягає мама.

Дядько пише, що цьоця Дозя замовила мені для випускного те саме вечірнє плаття, в якому я була на дядьковому ювілеї. Тільки треба передзвонити, чи зможу сама його забрати, чи їм везти мою сукню в Село, і коли саме в мене випускний.