Зрадівши, що хоч тут обійшлося без свіжих проблем, вертаюся в клас, ніби нічого й не сталося. Зрештою, дурня це все: і домашня сварка, й директорові претензії. У новенькому платтячку я — найкрасивіша дівчина в школі!
Ще б пак!
Навіть молода сорока милується собою, відчуваючи, яка вона гарна. Навіть породиста собака набирає млосного погляду красуні з картини «Незнайомка» Івана Крамського, як тільки усвідомлює свою зовнішню перевагу над іншими гавкаючими родичками. Ленінградська модель шкільної форми зробила мене красунею. Таких шикарних речей не було в жодної дівчини! Мені услід озиралися і старі, й малі у шкільних коридорах і на вулицях міста. І це було так приємно-приємно-приємно! Я не ходила, а літала, не розмовляла, а щебетала, не сміялася, а заливалася срібним дзвіночком. Ясна річ, паралельно в неабиякому алярмі здавала контрольні, які пропустила через екскурсію в Ленінград, заднім числом писала твори з української та зарубіжної літератур, на додаткових заняттях учителі опитували мене з усіх пропущених тем, але все це було дрібницею у порівнянні з прекрасним настроєм і моїми платтям, фартушком, бантами, комірцем і манжетами!
Та якось вдома я витягла з сумки папку із зошитами, розгорнула потрібний — і ноги у мене підкосилися. У квадратових картонних папках із зав’язками ми гамузом носили тоненькі, дванадцятисторінкові двокопійчані зошити, носили щодня з усіх предметів, незалежно від розкладу, щоб ненароком якийсь зошит не загубити або не забути. Коли списували старий, підходили до вчителя-предметника, він перевіряв, чи попередній справді повністю списаний, і підписувався на обкладинці чистого зошита. Цей підпис вважався офіційним дозволом, що можна починати виконувати класні й домашні завдання в новому. Без підпису чистий зошит не смів заводити ніхто, адже вчителі за кожну роботу в ньому ставили оцінки, а будь-який контроль з міськвно брав у руки насамперед учнівські зошити й пильно стежив, чи вчитель чесно відробляє гроші за перевірку помилок, а чи пустив цю марудну й невдячну справу на самоплив. Тільки-но розпочаті учнівські зошити й у нашого директора і в перевіряючих завжди викликали підозру в тому, що домашні завдання вчителем не перевіряються систематично.
Так ось: усі мої зошити були зіпсовані! Різними почерками на чистих сторінках понаписувано одне й те ж речення: «Ані ср…ки, ні грудей, ані того, що в людей!». Дівчата! Однокласниці! Це їхня помста за ленінградську шкільну форму й атласні фартушки!
За мою фігурку Дюймовочки! За те, що в обновці з Ленінграда тепер цвіту і пахну!
Що мені чинити? Не понесу ж я показувати ці огидні написи учителям, щоб зрозуміли й дозволили розпочати нові зошити! Ну, завтра моїм подругам дістанеться! Завтра рано-вранці… Що — завтра рано-вранці? Та ж уся школа буде реготати, коли я видам себе, а значить, автоматично піддам нечуваній ганьбі! Треба мовчати. Вдавати, що нічого не сталося. Заведу чисті зошити без дозволу. Може, ніхто з учителів і не помітить. А якщо помітить? Ну, більшість таки все одно не помітить, а тому, хто вгледить, що мій зошит не підписаний, скажу, що старий сьогодні вранці не змогла знайти.
Наступного ранку з намертво приклеєною на лиці щасливою посмішкою я ввійшла в клас. Якби мої однокласниці знали, що коштувала мені моя безжурність! Дівчата переглядалися, переморгувалися, але нічим досадити мені не могли: я мило віталася, комусь робила якісь компліменти, котрусь про щось запитувала, іншій про щось нагадувала. На перерві Катруся шарпнула мене за рукав:
— Бачила свої зошити?
— Звісно, я ж виконувала домашні завдання!
— Усе в порядку?
— Як завжди. Я ж клякси не плоджу, як Данута, — сама знаєш.
— Ти впевнена, що зошити в порядку? Ну, що вони чисті?
— Чому раптом — чисті? Наполовину списані.
— Дивина! Вірка-Шкірка мені п’ять хвилин тому призналася, що…
— А ти й вуха розвісила? Що мудрого може тобі розповісти Вірка-Шкірка? У неї завжди сім п’ятниць на тиждень.
— Ну, як знаєш! Я спитала, щоб якогось казусу не вийшло, якщо Шім-Вішім на уроці надумає твій зошит узяти в руки!
— Нехай бере! Перший раз, чи що?
Цілий день я почувалася, як препарована клітина під мікроскопом. На перерву не виходила. Сумку без нагляду не залишала. Дівчата гуртом пасли кожен мій рух, але з відкритим забралом нападати не наважувалися. А коли закінчилися уроки, Вовочка несподівано підійшов до мене й тихо мовив:
— Пішли на Ріку! Люди вже загорають!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу