Галина Пагутяк - Уріж та його духи

Минуло багато років, і раптом я згадала про ті кулі, яким неможливо було знайти вжиток в господарстві. Вони виглядали в Урожі абсолютно чужими. Тепер я вірю, що ті кулі були принесені з іншого світу й подаровані мені, дитині, щоб я стала іншою серед людей. Ті кулі були ідеальної форми, вони котилися на твердій поверхні й загрузали на м’якій.

Між Мабурою й Ласками існує повітряний коридор, й саме у ньому стоїть наша хата, спрямована вікнами й дверима на гори. Так побудував її дідо, щоб хата дивилась на церкву й гори. Кілька старих вишень не рятують від вітру, який є прокляттям Урожа. В сусідньому селі — тиша й спокій. Чи то Винники, чи Нагуєвичі, чи Лукавиця. Коли закладали село, думали, що воно тулитиметься до Брами, яку утворюють дві гори, і яка ніколи не зачиняється, але село рвалося у світ, де більше поля і більше шляхів.

Іноді вітер — не просто вітер. Його викликають опирі.

Два дні я ходила по Границі й Винниках, шукала сліди валів, бо шляхта мусила мешкати в укріплених обійстях, як кажуть у нас — осідках. Весною все видно краще, особливо, старі дороги, що прорізають схили пагорбів. Людей не було видно, хто на роботі, хто в хаті. За мною спостерігали через вікна, дивилися, як я виймаю час від часу фотоапарат, річ в селі нікому не потрібну. Я була на своїй землі й кожному могла сказати, чия я донька, тому жодних комплексів не виникало. А наступного дня, коли мала повертатись до Львова, то не могла вийти з хати: вітер вперся в двері. Він був такий сильний, що збивав з ніг. А в Лукавиці панувала тиша.

Ще було таке восени, коли я не завела до хати одну жінку, яка настирливо напрошувалась в гості. Я простудилась і не хотіла її заразити. Вона подзвонила увечері, казала, що принесе мені трав, але не знає, де я мешкаю. Та жінка була з Винник і чудово знала, де наша хата. Просто хотіла, щоб я ЗАПРОСИЛА. Наступного дня, хоч світило сонце й було дуже тепло, знявся страшний вітер. Він пообривав доспілі яблука, майже всі, пообтрясав горіхи, а сливи просто вкрили землю. У ньому було щось неприродне, в тому вітрі: теплий, майже гарячий, хоча в Урожі вітри завжди холодні й приносять дощі. Я збирала яблука, яким не дожити до зими, бо яблуко, що вдарилось об землю, вже смертельно хворе.

Серед весняних пагорбів був один, на якому вже зеленіла трава, добре освітлений сонцем, хоч подекуди ще лежав сніг. Висока стара жінка в хустці сказала мені йти на той пагорб: «Спи. Ти прокинешся через тисячу років». І от я прокинулася через тисячу років в іржавому металевому світі, на площі, що чимось нагадувала арену. На мене націлилися всі гармати тоталітарного світу, і натовп однакових людей спостерігав за тим, що зараз буде. І тоді я подумала, що через тисячу років стала вільним духом і можу бути невидимою, коли забажаю. Гармати почали стріляти, а я літала над усім цим і сміялась. І люди, що як завжди, піддаються маніпуляції, перейшли на мій бік й почали аплодувати. Однак я не вірила їм. Люди завжди на боці сильнішого.

Коли сонце над горою Ласки — полудень, коли над Магурою — вже пополудні. Взимку сонце далі не йде, так ^заходить за Магурою, але влітку сідає над Глинним. Я люблю в Урожі дивитися на захід сонця. Коли не маєш ні корови, ні поля, то бачиш лише захід сонця. В Урожі день закінчується, коли сонце ховається за обрієм. Надходить темрява і аж тоді вже по роботі.

Якби не було сонця, неба, хмар, зірок, у мене зникла б віра у справедливість. Це єдина філософія, яку я сповідую: ми повинні жити в лад з гармонією Всесвіту. Не ми її створили, і не нам її порушувати. Добре знати, що є щось постійне у цьому світі. Щось таке, що не заважає життю жити, а смерті померти.

Мені приснився сон, що я в лісі, тому, що називають Площина. Якраз навпроти нього через поля і балки — гора Ласки. Я побачила тварину, схожу на рись, на самому краєчку лісу й відступила кілька кроків назад. І тут помітила, що в лісі є ще хтось. Справа, на безлистій землі стояв дуже високий чоловік у гостроверхому ковпаку, такому, як носить Арлекін. Я озирнулася й побачила, що інші люди з’являються нізвідки, наче виростають з-під землі. Дуже швидко вони мене оточили. Були одягнені, як вдягаються всі, й розмовляли, як я. Але щось було не те. У моєму житті не було того, що було в їхньому. Багато понять зникло. Тоді вони почали розпитувати мене, чи є в нас родини, чи люди одружуються, як зветься моє плем’я. І тоді я зрозуміла, що нас розділяють віки втраченої пам’яті. Ми пам’ятаємо лише те, що нам може пригодитися в щоденному житті, і нічого не віддаємо майбутньому. З людьми зі сну я могла порозумітися лише небагатьма словами. У нас були спільні назви й спільна земля.