Деніел Кіз - Квіти для Елджернона

Було вже поночі, і я протягом тривалого часу блукав вулицями, намагаючись зрозуміти, чому я такий наляканий. Я вперше побачив їх у реальному світлі — не боги й навіть не герої, а просто двоє чоловіків, стурбованих наслідками своєї роботи. А проте якщо Немур має слушність і їхній експеримент вдалий, то яка різниця? Попереду в них багато роботи, багато планів.

Я почекаю до завтра, щоб запитати їх, чи мені личить запросити міс Кінніан у кіно, щоб відсвяткувати своє підвищення.

Я знаю, мені не слід стовбичити в коледжі, коли приходжу до лабораторії, але мене збуджує бачити, як хлопці й дівчата ходять туди-сюди з книжками в руках, і слухати, як вони розмовляють про все те, чого навчилися у своїх класах. Мені хотілося б посидіти й поговорити з ними за кавою в місцевій таверні, коли вони збираються разом, щоб посперечатися про книжки, політику та ідеї. Я з хвилюванням дослухаюся до їхніх балачок про поезію, науки й філософію — про Шекспіра й Мільтона; про Ньютона, Ейнштейна і Фройда; про Платона, Гегеля й Канта та про інші імена, які відлунюють у моїй свідомості як великі церковні дзвони.

Іноді я дослухаюся до їхніх розмов за сусідніми столами і прикидаюся студентом коледжу, хоч набагато старший за них. Я ношу книжки й почав курити люльку. Це дурне, але позаяк я належу до лабораторії, то відчуваю себе частиною університету. Я ненавиджу свою самітну кімнату, й мені не хочеться йти додому.

Я заприятелював із кількома хлопцями в таверні коледжу. Вони сперечалися, хто насправді написав Шекспірові п’єси — сам Шекспір чи хтось інший. Один із хлопців — товстий із пітним обличчям — стверджував, що всі п’єси Шекспіра написав Марло. Але Ленні, низенький хлопець у темних окулярах, не вірив в авторство Марло і казав, що всім відомо, ті п’єси написав сер Френсіс Бекон, бо Шекспір ніколи не навчався в коледжі й не мав тієї освіти, яка була потрібна, щоб написати ті п’єси. А один із першокурсників сказав, що чув, як двоє чоловіків у чоловічій кімнаті говорили про те, що Шекспірові п’єси написала одна леді.

І вони розмовляли про політику, про мистецтво й Бога. Я ніколи раніше не чув, аби хтось сказав, що Бога може й не бути. Це налякало мене, бо вперше я почав думати про те, що означає Бог.

Тепер я розумію, що одна з найважливіших причин, чому треба ходити до школи й здобувати освіту, полягає в тому, що те, у що ти вірив протягом усього свого життя, може бути неправдою, і ніщо не є тим, чим воно здається.

Весь той час, поки вони говорили й сперечалися, я відчував, як у мені наростає збудження. Ось чого я хотів — ходити до коледжу й слухати, як люди говорять про важливі речі.

Я тепер проводив більшість свого вільного часу в бібліотеці, читаючи і всмоктуючи все, що міг, із книжок. Я не зосереджував свою увагу на чомусь окремому, а лише читав багато художньої літератури: Достоєвського, Флобера, Діккенса, Гемінгвея, Фолкнера — усе, що потрапляло мені до рук, — насичуючи голод, який не можна наситити.

Минулої ночі я чув уві сні, як мама кричала на батька та вчителя в початковій школі 13 (перша моя школа, з якої вони мене перевели до школи 222) …

— Він нормальний! Нормальний! Він виросте і буде таким самим, як інші.

Вона хотіла подряпати вчителя, але батько відтягнув її назад.

— Одного дня він піде до коледжу. Він стане кимось. — Вона все ще верещала й учепилася в батька, тож він її відпустив. — Одного дня він піде до коледжу і на когось вивчиться.

Ми були в кабінеті директора, й там було ще багато людей, які здавалися спантеличеними, але заступник директора усміхався й відвертав голову, щоб ніхто не міг бачити його усмішки.

Директор у моєму сні мав довгу бороду, він летів через кімнату й показував на мене.

— Його треба віддати до спеціальної школи. Державної спеціальної школи у Воррені. Ми не можемо тримати його тут.

Батько витяг маму з кабінету директора, й вона все кричала та плакала. Я не бачив її обличчя, але її великі червоні сльози капали на мене…

Цього ранку мені пощастило запам’ятати свій сон, але я досяг навіть більшого — я зміг пригадати крізь густий туман той час, коли мені було шість років і все це сталося. Саме перед тим як народилася Норма. Я бачив маму, тонку жінку з темним волоссям, яка балакала забагато й занадто часто застосовувала руки. Як завжди, її обличчя затуманене. Волосся зав’язане вгорі вузлом, а рука доторкається до нього, гладить, ніби вона хоче переконатися, що воно досі там. Я пам’ятаю, що вона завжди махала крильми, наче велика біла птаха, навколо мого батька, а він був надто важкий і стомлений, щоб ухилитися від її дзьоба. Я бачу Чарлі, що стоїть посеред кухні, граючись зі своєю ниткою, на яку нанизані блискучі кульки та кільця. Він підіймає цю нитку однією рукою, обертає кільця так, що вони закручуються й розкручуються, граючи відблисками. Він милується своєю іграшкою упродовж цілих годин. Я не знаю, хто зробив її для нього і що з нею сталося, але бачу, як він там стоїть, немов зачарований, дивлячись, як нитка розкручується і розкручує кільця.