Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Це повсякденність, думаю я. Дійсність. Однак двері з цієї дійсності розчинені навстіж.

Скільки сув’язей доведеться розірвати! Надто багато ми покидаємо після себе.

Якусь хвилю тому ти підійшов до мене і поцікавився, що я пишу на комп’ютері. Я відповів, що пишу листа своєму найліпшому другові.

Можливо, тобі видалося дивним, що я з великим смутком кажу про свого найліпшого друга.

Ти запитав:

— Мамі?

Здається, я похитав заперечно головою.

— Мама — моя кохана. Друг — це щось зовсім інше.

— А хто ж тоді я? — не вгавав ти.

Ти загнав мене в пастку. Але я мовчки посадив тебе собі на коліна перед комп’ютером, пригорнув до себе і сказав, що мій найліпший друг — це ти.

На щастя, ти більше ні про що не запитував. Бо й здогадатися не міг, що лист тобі. Мені теж важко було собі уявити, що якогось дня ти, можливо, прочитаєш того листа.

Час, Ґеорґу. Що таке час?

Я вів далі свою розповідь, хоч і знав, що ти ніяк ще не міг збагнути її сенсу.

Всесвіт дуже давній, вів я далі. Йому, мабуть, не менш, як п’ятнадцять мільярдів років. Та все ж нікому ще не вдалося довідатись, звідки він узявся. Усі ми живемо в одній-єдиній безмежній казці, про яку ніхто нічого не знає. Ми танцюємо, бавимося, базікаємо й регочемо у світі, походження якого для нас незбагненна загадка. Цей танець і гра є музикою життя, сказав я. Ти знайдеш їх усюди поміж людей, вони як зумер, без якого годі собі уявити телефон.

Ти враз відхилив голову і глянув на мене. Оте порівняння з телефонним зумером було тобі зрозуміле. Ти любиш піднімати слухавку і дослухатися до гудка.

Отоді, Ґеорґу, я задав тобі запитання, те саме запитання, яке хочу поставити тобі тепер, коли ти уже можеш його зрозуміти. Саме через нього я розповів тобі усю цю довгу історію про Помаранчеву дівчинку.

Я сказав:

— Уяви, що ти стоїш на порозі цієї казки багато мільярдів років тому, коли вона тільки починалася. Ти можеш вибирати, чи захочеш коли-небудь у майбутньому народитися й жити на цій планеті, чи ні. Тобі невідомо, коли це станеться і скільки пробудеш на цьому світі, у кожному разі термін відведено невеликий. Але знай: якщо обереш життя і прийдеш на світ, коли назріє час, чи, як ми кажемо, коли прийде твій час, то так само прийде твій час і покинути його. Можливо, тебе огорне безмежний туск, бо здебільшого люди вважають життя у великій містерії таким прекрасним, що від усвідомлення неминучого кінця сльози набігають їм на очі. Цей світ такий чарівний, і невимовного болю завдає думка, що колись настане мить, за якою більше не буде майбуття.

Ти принишк у моїх обіймах, немов мишка.

— Що би ти вибрав, Ґеорґу, — провадив я далі, — якби, звісно, існувала вища сила, яка дозволила б тобі вибирати? Бо ж можна таку вищу силу в безмежній загадковій казці уявити собі в образі космічної феї. Чи зважився би ти на вибір життя на Землі — коротке, а чи довге — за сто тисяч чи сто мільйонів літ?

Я, певно, двічі важко перевів подих, перш ніж продовжити твердим голосом:

— Чи може, ти би відмовився від гри, бо правила тебе не влаштовували?

Ти й далі тихенько сидів, згорнувшись у мене на колінах. Цікаво, про що ти думав. Ти був справжнім дивом. Мені вчувалося, ніби твій пшеничний чуб пахнув мандаринами. Ти був живим світлим ангелом з плоті та крові.

Ти не заснув. Але й не розтулив уст.

Я певен, ти чув, що я сказав, можливо, навіть уважно дослухався деколи до моїх слів. Але що відбувалось у твоїй душі, я не міг угадати. Ми сиділи, тісно притулившись один до одного. Та водночас були такими до болю далекими.

Я пригорнув тебе іще міцніше, ти, мабуть, подумав, що хочу тебе зігріти. Ураз я зрадив тебе, Ґеорґу, я заплакав. Не хотів цього, намагався притлумити плач. Та все ж заплакав.

Останніми тижнями я безліч разів запитував себе про це. Чи вибрав би я життя на Землі, наперед знаючи, що смерть несподівано вихопить мене з нього та ще й, можливо, у мить щасливого захмеління? Чи на самому порозі вибору подякував би і відмовився від цієї авантюрної гри «візьми — віддай»? Бо ж ми приходимо на світ лише один-єдиний раз. Нас впускають у велику казку. А тут раптом — раз-два-три — і кінець казці!

Ні, я не можу з певністю сказати, що би обрав. Гадаю, відмовився би від участі за таких умов. Можливо, ввічливо подякував би за пропозицію коротких відвідин великої містерії-життя, а може, би й наплював на ввічливість. Рявкнув би у відповідь, мовляв, саме питання вибору дідька варте, я про таке й слухати не хочу. Тієї ночі, сидячи на терасі з тобою на руках, я був певний, що відхилив би подібну пропозицію.