ТУ НІЧ НА ТЕРАСІ Я ПАМ’ЯТАВ! Вона закарбувалась в надрах моєї пам’яті. Випалилася тавром на моєму серці. Читаючи про неї, не раз відчував, як мене лихоманило.
Досі я ніби нічого й не пам’ятав, та зоряна ніч ніколи й не згадалась, якби не татів лист, але тепер яскраво спливла в пам’яті. МОЖЛИВО, ЦЕ МІЙ ЄДИНИЙ СПРАВЖНІЙ СПОГАД ПРО ТАТА!
Повністю стерся спомин про нього на Ф’єльстьолені. Хоч як напружував пам’ять, так і не зміг згадати наших з татом прогулянок навколо озера Соґнсванн. Але пригадую зачаровану ніч на терасі. Тобто пригадую її по-своєму. Немов казку або кольоровий сон.
Я прокинувся. Із заскленої веранди вийшов тато і підняв мене високо. Він сказав, що ми літатимемо. Подивимося на зорі. Здіймемося і полетимо в космос. А тому слід тепло одягнутися, бо ж у космосі нестерпна холоднеча. Тато хотів показати мені зорі на небі. Йому потрібно було їх мені показати… Бо то був єдиний наш шанс, і ми мусили ним скористатися.
А ще я знав, що тато хворий! Однак він не знав, що я знаю. Таємницю мені довірила мама. Вона сказала, що татові, напевно, доведеться лягти до лікарні, і тому він такий сумний. Здається, я навіть пригадую, що розповіла вона мені про це того ж пообіддя. Можливо, тому я й прокинувся і не міг більше заснути.
Тепер я дуже яскраво пригадую ту довгу ніч на терасі, коли ми з татом збиралися летіти в космічну подорож. Гадаю, я вже тоді розумів, що тато, мабуть, невдовзі покине нас. Але тоді він квапився показати мені, куди відлетить.
Ми подорожували просторами Всесвіту — я пишу, а самого лихоманить, — і раптом тато заплакав. Я знав, чому він плаче, але він не знав, що я знаю. Тому я мовчав, не міг нічого сказати. Мусив сидіти тихо, як мишка. Надто небезпечно було говорити вголос про те, що мало статися.
І ще. Від тієї ночі я завжди знав, що на зорі не варто покладатися. Принаймні вони ні від чого не можуть нас порятувати. Колись і їх доведеться покинути.
Тоді, як ми з татом витали в космосі, і тато раптом заридав, я збагнув — покладатися не можна ні на що у світі!
Прочитавши останні аркуші листа, я нарешті спостиг, звідки в мене оте захоплення космосом. Це тато відкрив мені очі на космічні перспективи. Це він навчив мене відривати погляд від приземленої метушні. Я став астрономом-аматором задовго до того, як усвідомив, чому я ним став.
Отож не дивно, що ми обоє з татом так цікавилися телескопом Габбла. Це в мене від тата! Я продовжив його починання, ніби успадкував татове захоплення Всесвітом. Хіба не так було в усі часи? Перші приготування до появи телескопа Габбла вели ще за кам’яного віку. Хоча ні! Най-найперші підготовчі роботи розпочалися за кілька мікросекунд після Великого Вибуху, коли постали Час та Простір.
Кажуть, «посіяти зерно»! Мій тато встиг посіяти зерно перед сконом. Саме він підказав мені тему для позакласного реферату. Не думаю, що тато надто захоплювався англійським футболом. Йому пощастило, він ніколи не чув Spice Girls. Не знаю, як він ставився до Роальда Даля.
Я дочитав татове послання. Сидів у задумі, коли у двері знову постукала мама.
— Ґеорґу? — покликала вона.
Я сказав, що закінчив читання.
— То ти скоро вийдеш до нас?
Натомість я запросив її увійти.
Відчинив двері й впустив маму до кімнати. На щастя, вона одразу причинила за собою двері. Я нітрохи не приховував своїх сліз. Під час перших зустрічей з татом сльози застилали мамині очі. Тепер і я з ним зустрівся.
Я обійняв за шию Помаранчеву дівчинку і сказав:
— Тато залишив нас.
Мама пригорнула мене до себе. Вона також плакала.
Якийсь час ми сиділи на краю ліжка, потім мама розпитувала, про що написав тато.
— Ти ж розумієш, як мені цікаво, — сказала вона. — І навіть трохи лячно. Я майже боюся читати його послання.
Я сказав, що тато, по суті, написав великого любовного листа, а мама, ясна річ, зрозуміла, ніби йшлося в ньому про любов до мене. Чогось іншого вона собі й уявити не могла… Я пояснив мамі, що тато написав любовного листа їй, Помаранчевій дівчинці.
— Я був татовим найліпшим другом. А ти — коханою. Це цілком різні речі.
Мама довго мовчки сиділа на ліжку. Вона ще була молодою. Прочитавши татову розповідь про Помаранчеву дівчинку, я побачив, яка вона гарна. Мама й справді трохи скидалася на вивірку. Але тепер вона більше нагадувала пташеня-підлітка з тремким дзьобиком.
— Хто мій тато? — запитав я.
Мама здригнулася. Вона ж не знала до пуття, що я за багато годин вичитав із татового листа.
— Ян Улав, звичайно.
Читать дальше