Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Але якби я вирішив навіть голови не потикати у світ великої містерії, то не знав би, що втратив. Розумієш, що я маю на увазі? Іноді для нас, людей, гірше втратити любов, ніж ніколи її не зазнати. Ось дивись: якби Помаранчева дівчинка не дотримала обіцянки не розлучатись зі мною наступних півроку після свого повернення з Іспанії, то ліпше би я її ніколи й не знав. Щось схоже було вже в іншій казці. Як гадаєш, чи погодилась би Попелюшка поїхати до королівського замку в шатах принцеси, якби знала, скажімо, що вся забава потриває якийсь куций тиждень? З якою душею довелось би їй повертатись до вигортання попелу та кочерги, до злої мачухи та бридких сестер-зведениць?

Тепер твоя черга дати відповідь, Ґеорґу, слово за тобою! Отоді, як ми сиділи під зоряним небом, я вирішив написати тобі цього довгого листа. Саме тієї миті, коли не стримав ридання. Я плакав не від усвідомлення близької розлуки з тобою та Помаранчевою дівчинкою. Я плакав тому, що ти такий ще маленький. Я плакав, що ми не зможемо по-справжньому поговорити з тобою удвох.

Знову тебе запитую. Що би ти обрав, одержавши шанс вибору? Пожити коротку мить на Землі, щоб за якісь там швидкоплинні роки покинути все любе твоєму серцю і ніколи більше до нього не повернутись? Чи відмовитися від цієї авантюри?

Перед тобою — лише два варіанти. Бо такі правила гри. Якщо обереш життя, то обереш і смерть.

Але пообіцяй мені не поспішати з відповіддю, а добре все спершу обдумати.

Може, я занадто тисну на тебе. Може, надто багато вимагаю від тебе, не маючи, мабуть, на це права. Але для мене дуже важливо, що ти скажеш, бо ж я безпосередньо відповідаю за твою появу тут. Тебе не було б на цьому світі, якби я відмовився прийняти життя.

Я відчуваю своєрідну вину за те, що спричинився до твоєї появи. Ми з Помаранчевою дівчинкою подарували тобі життя. А якщо так дивитися, то колись ми ж його у тебе й відберемо. Народити дитя — це не лише подарувати йому весь великий Світ, але й позбавити колись цього незбагненного дару.

Буду чесним з тобою, Ґеорґу. Я б відмовився від такої блискавичної «ознайомлювальної» мандрівки у Велику Містерію. Направду. Якщо ти поділяєш мою думку, то я почуваюся винним у тому, що накоїв.

Я потрапив під чари Помаранчевої дівчинки, я піддався звабі кохання, я дозволив собі мрії про дитя. Тепер настало каяття і потреба спокути. Що я вчинив не так? — не дає мені спокою думка. Це запитання, немов кривавий конфлікт із совістю. А тоді назріває потреба навести після себе лад.

Однак тепер, Ґеорґу, постає нова дилема, можливо не така важка, чи радше, не така злоякісна, як перша… Якщо би ти попри все обрав життя, хай навіть на коротку мить, то і я, відверто кажучи, нізащо не шкодував би за тим, що народився.

Тоді був би сенс говорити все ж про певну рівновагу в цій задачі, відповіді в ній зійшлись би. На це я, власне, й сподіваюся. Саме тому й пишу тобі листа.

Ти не зможеш відповісти мені на моє головне запитання. Але існує опосередкована можливість. Відповіддю буде твоє рішення, як прожити дане тобі життя, що розпочалось у пологовій залі, коли Вероніка, я та лікар-шибеник піднесли келихи шампанського на честь твоєї появи на світ. Отой лікар із шампанським був твоєю доброю феєю, я нітрохи в цьому не сумніваюся.

А тепер можеш відкласти моє послання. Тепер настала твоя черга жити.

Завтра мене покладуть до лікарні. Про це, якраз, йшлося, коли я казав про важливу зустріч. До садочку тебе відведе мама.

Я повинен був про це написати. А ще мушу додати: Не можу пообіцяти, що ніколи не повернуся на Джмелину вулицю…

Ґеорґу! Останнє запитання: Чи можу я бути певний, що після смерті немає якоїсь форми буття? Чи є такі докази, які б переконали мене, що я не перебуватиму в іншому вимірі, коли ти читатимеш цього листа? Ні, цілковитої певності я не маю. Бо саме існування світу вже свідчить про переступ меж неймовірного. Розумієш, про що я кажу? Я в такому шаленому захваті від існування нашого світу, що вже не матиму сили захоплюватися, якби раптом виявилося, що існує ще й світ потойбічний.

Пригадую, два дні тому ми згаяли з тобою кілька годин на комп’ютерну гру. Мабуть, забавка найбільше розважила мене — я так гостро потребував хоч якогось перепочинку від чорних думок. Щоразу, коли ми «помирали» у грі, з’являлося нове поле, і гра починалась спочатку. Якби ж то знаття, чи існує отаке «нове поле» і для наших душ. Не вірю, справді, не вірю. Однак мрії про неймовірне мають своє ім’я. Ми називаємо їх надією .