Юстейн Ґордер - Помаранчева дівчинка

Отоді в Севільї, коли Помаранчева дівчинка проводжала мене до автобуса, який мав відвезти мене на летовище, ми побачили у стічній канаві мертвого голуба. То була погана прикмета. Може, мене покарано, що я не дотримався усіх правил казки?

Пригадуєш Великдень в літньому будиночку? Тобі виповнилося майже три з половиною роки. Але ти, мабуть, геть усе забув… Під час навчання у нас був курс психології. Дитина віком до чотирьох років майже неспроможна запам’ятовувати події.

Ми сиділи удвох під стіною хатини та їли розділену навпіл помаранчу, а Вероніка знімала нас відеокамерою, ніби передбачала близький кінець. Запитай маму, Ґеорґу, чи в неї збереглася та касета? Можливо, їй боляче буде її дивитися, та все ж запитай.

Після Великодня я зрозумів, що серйозно занедужав. Вероніка мені не вірила, але я знав. Я добрий діагностик і чудово розуміюся на симптомах.

Отож я пішов до свого колеги, того самого лікаря, який приніс нам шампанське, коли ти народився. Спершу він взяв кілька аналізів крові, потім провів спеціальне рентгенівське дослідження і цілком погодився зі мною. Ми поставили однаковий діагноз.

Настали зовсім інші будні. Для нас з Веронікою моя хвороба стала катастрофою, але ми намагалися приховати це від тебе. Знову несподівано запровадилися геть нові правила буття. Такі слова, як «туга», «терпіння», «втрата», набули нового значення. Ми вже не могли обіцяти одне одному не розлучатися жодного дня упродовж усіх наступних років. Нічого більше не могли обіцяти одне одному. Ураз змізерніли і стали беззахисними. Щирий і добрий займенник «ми» дав зловісну тріщину. Нас було позбавлено можливості вимагати щось одне від одного чи поділяти надії і сподівання на майбутнє.

Ти трохи довідався про моє життя, прочитавши оце послання. Ти знаєш, хто я. І від цього мені легше на душі.

Ти, мабуть, знаєш мене ліпше, ніж будь-хто інший, хоча ми й ніколи не розмовляли, відколи тобі виповнилось чотири рочки. А ще я ні з ким не спілкувався так відверто, як оце з тобою. Отож ти, напевно, розумієш, як важко мені погоджуватися з новими правилами. Я знав свою долю і мусив поступово призвичаюватись до думки, що доведеться покинути тебе й Помаранчеву дівчинку.

Я мушу тебе дещо запитати, Ґеорґу. Довше зволікати понад мої сили. Дозволь лише спершу розповісти про те, що трапилося тут, на Джмелиній вулиці, кілька тижнів тому.

До обіду Вероніка завжди в училищі, вчить юнаків та юнок малювати помаранчі. Я не дозволив їй покинути викладання, аби зранку до ночі сидіти біля мене. Ми снідаємо удвох. Потім я відводжу тебе до дитячого садочка, а опісля маю кілька вільних годин, сиджу перед комп’ютером у передпокої і пишу тобі оцього довгого листа. Часто доводиться, проходячи кімнатою, маневрувати, щоб, бува, не поруйнувати іграшкової залізниці. Ти одразу зауважив би зміни в розташуванні своїх забавок.

Інколи мушу трохи поспати в цей час, але не тому, що погано почуваюся. Мені важко заснути уночі, бо саме вночі думки, мов шалені, опосідають голову. На самому пограниччі сну я раптом глибоко зазираю у вічі страхітливій невідомості, занурююся в безмежну казку жахів, у якій немає добрих фей, а лише чорні потвори, темні примари та злі духи. То ліпше вже відмовитись від нічного спочинку, натомість подрімати на канапі, коли надворі білий день.

Не так вже й виснажливо сидіти без сну вночі, усвідомлюючи, що в цьому будинку, зовсім поруч, спите ви обоє, ти і Вероніка. До того ж, я знаю, що будь-якої миті можу розбудити Вероніку. Кілька разів так робив, і вона сиділа зі мною, бувало, й усеньку ніч. Ми майже не розмовляли. Готували собі чай. З’їдали по скибці хліба із сиром. Бач, як усе обернулось, Ґеорґу. Такі нові правила.

Ми могли сидіти годинами, мовчки тримаючись за руки. Час до часу я поглядав на її долоню, ніжну й витончену, а тоді втуплювався поглядом у свою, може, навіть не долоню споглядав, а лише один палець чи ніготь. Скільки часу я ще матиму цього пальця, думав я. Або ж підносив її руку до уст і цілував.

Я думав про те, що цю долоньку, яку тримаю зараз, я триматиму й останньої миті, можливо, на лікарняному ліжку, можливо, кілька годин поспіль, доки врешті сили покинуть мене, і пальці розтуляться. Ми домовились, що так воно й буде, Вероніка пообіцяла мені. Про це приємно думати. І невимовно тоскно водночас. Коли я покину світ, це означатиме, що я відпустив теплу й живу руку Помаранчевої дівчинки.

Як гадаєш, Ґеорґу, чи зможу я тримати чиюсь долоню по той бік життя? Але я не вірю в потойбіччя. Я майже не маю сумніву, що його не існує. Усе має свій кінець. А найостаннішої миті людина найчастіше тримається чиєїсь руки.