Юстейн Ґордер - У дзеркалі, у загадці

— Зачекай хвильку! Чи сниться вам, ніби ви літаєте або проходите крізь зачинені двері?

— Уві сні все може статися. У кожному разі, майже все. Мені для цього й не обов’язково спати. Я можу літати в думках, пурхати по всьому будинку… або податися до чужих країв. Одного разу мені снилося, мовби я на Місяці. Маріанна і я знайшли космічний корабель за старою молочною фермою, натиснули кнопку і злетіли у космос.

Аріель знову звився під стелю. Зробивши невелике коло по кімнаті, він опустився на стілець перед ліжком.

— Тепер усе поскладалося на поличках, — мовив він.

Сесілія замотала головою:

— Нічого не розумію.

Він вказав на її чоло:

— У думках ви здатні робити те, що ангели роблять усім тілом. Уві сні ви робите те ж саме у своїх головах, що ангели роблять у цілому Божому творінні.

Сесілія трохи розгубилася:

— Ніколи не думала…

— Та це ще не все, — продовжував ангел. — Уві сні вам ніщо не зашкодить. Ви такі ж невразливі, як і ангели в небі. Усі ваші видива — чиста і ясна свідомість, і п’ять відчуттів тут ні до чого.

Тут Сесілії зблисла зовсім свіжа думка. Вона випросталася у ліжку й сказала з твердим переконанням у голосі:

— Тоді, можливо, наша душа безсмертна! Така ж безсмертна, як ангели на небі.

Аріель ухопився за слово:

— Тепер ти трохи краще розумієш, як це — бути ангелом. Хоч ми й говорили здебільшого про людей з плоті і крові, однак ти зуміла дещо збагнути у небесних речах. Бо небо відображається в землі, наче в дзеркалі.

Дівчинка невгавала:

— А душа божественна, чи не так?

Він не відповів, і Сесілія вирішила, що повинна будь-що його втримати, аби він не зник:

— Ти обіцяв мені багато розповісти.

Аріель кивнув:

— Однак саме цієї миті твоя мама йде з вітальні нагору. Я заховаюсь у дзеркалі.

Сесілія озирнулася по кімнаті:

— Про яке дзеркало ти весь час говориш?

Ангел зліз зі стільця і покрокував підлогою. З кожним кроком він наче розчинявся у повітрі. Зникнувши зовсім, сказав:

— Усе Боже творіння — дзеркало, а всесвіт — загадка.

Минуло багато днів, а ангел Аріель усе не з’являвся. На стільці біля Сесілиного ліжка завжди сидів хтось із родини. Христина відвідувала її майже щодня, хоча мама й бабуся самі навчилися робити уколи. Не завжди Сесілія могла визначити, який нині день або яка пора дня й ночі. Коли вона трохи чулася на силі, то записувала кілька нових думок у китайський записничок.

Лижі й саночки стояли прихиленими до стіни батьківської спальні. Усе ще була зима і лежало багато снігу. Сесілія твердо вирішила одужати до того, як розтане сніг. Їй духу не вистачить чекати знову цілий рік, аби стати на лижі.

Вона ніколи нікому й словом не обмовилася про Аріеля. Він не мав жодного стосунку до решти родичів. Хоча Сесілія й була членом родини Скутбю, чулася вона, однак, людиною, яка стояла сам на сам із собою поміж небом та землею.

Та що ж із ним трапилося? Хіба не обіцяв він розповісти їй про небеса? І хіба не він казав, що ангели ніколи не брешуть?

Невже обдурив? Змусив Сесілію розповісти усе про людину з плоті й крові, а сам чкурнув, не дотримавши своєї обіцянки?

Вона розплющила очі. Майже тієї ж миті увійшла мама і сіла на край ліжка. Сесілія дивилася на неї порожнім поглядом.

— Ти знову чистила цибулю? — пробурмотіла вона.

Мама похитала головою. Та Сесілія все ж дорікнула:

— Ви надто багато їсте цибулі.

Мама провела рукою по її волоссі:

— Майже дванадцята. Усі вже полягали спати. І я теж спробую трохи поспати.

— Спробуєш поспати?

— Та… я ковтнула таблетку.

— Не слід звикати до таблеток.

— Одна не зашкодить.

Сесілія глянула на маму:

— Цікаво, як це ми так створені, що мусимо спати.

— Людина відпочиває уві сні. Дехто впевнений, що сни нам також потрібні.

— Навіщо?

Мама зітхнула:

— Я не знаю.

— Здається, я сама знаю відповідь.

— Невже?

— Нам, певно, сняться сни, бо ми відчуваємо потребу віднестися уві сні кудись далеко-далеко геть.

— У тебе дуже дивні думки, Сесіліє.

— Деяким людям буває так боляче, що вони готові вмерти з туги, якби їм не приснилося щось приємне.

Мама витерла їй личко вогким рушником, одягнула чисту нічну сорочку.

— Не турбуйся, що я така квола. Мені здається, я навіть трохи краще себе почуваю.

— Можливо…

— Христина теж так сказала?

— Вона казала, що слід зачекати, а тоді по бачимо.

— Може, завтра я натрохи встану. Скажімо, до кави…

— Завтра й поговоримо.