— А що ж іще?
Сесілія звелася на ліжку, а Аріель заглянув їй глибоко у вічі:
— Ви створені з атомів та молекул на маленькій планеті у всесвіті. Тут ви одержали шкіру та волосся, п’ять чи шість відчуттів, які дають вам змогу сприймати світ навколо себе. А всередині твердої скаралущі, створеної з матеріалу, що нагадує гіпс або вапно, міститься м’який мозок, який дарує вам здатність спати і бачити сни, думати і згадувати про щось.
Вона кинула погляд на низку перлів, яка висіла поверх грецького календаря з котиками.
— Я вже казала: не люблю розмовляти про нутрощі.
— Можемо поговорити про душу, Сесіліє. Можливо, вона також у нутрощах, але не є такою ж частиною тіла, як, скажімо, серце чи нирки.
Вона знову повернулася до нього:
— Тоді говори про душу, але не про серце й нирки.
— Найзагадковішим є те, що ви називаєте «спогадами». Ти можеш, наприклад, упізнати людину, яку зустрічала дуже-дуже давно. Якби ти, скажімо, у великому місті знову зустріла того кельнера-веселуна, який увесь час скубав тебе за волосся, ти б одразу впізнала його, хай би навіть довкола юрмилося безліч інших людей.
— Ти й на Кріті був?
Ангел кивнув:
— Чи у вітальні, чи на Кріті, для мене це не має значення.
— Пам’ятаєш його, правда?
— Дуже добре пам’ятаю.
Аріель зручно вмостився:
— Що ти відчуваєш всередині голови, коли «згадуєш» про щось? Що відбувається з усіма атомами і молекулами у твоєму мозку? Може, вони зненацька зриваються з місць і влягаються точнісінько так, як було тоді, у той момент, який ти згадуєш?
Сесілія зачудувалася:
— Ніколи раніше не думала про це так.
Аріель нетерпеливився:
— Думаєш, камені на пляжі точно пригадають собі, як виглядав той самий пляж ще дві хвилини тому?
— О, ні. Ніщо не забувається швидше, як розташування камінців на пляжі. Окрім того, камені не здатні нічогісінько згадати.
— Але ж атоми й молекули у твоїй голові можуть згадати про події багаторічної давності, незважаючи на те, що з того часу нашарувалося безліч нових думок та спогадів. Чи не є думка або спогад певним візерунком з крихітних камінців на березі свідомості?
— А ти також умієш пригадувати. Бо ж пригадуєш, як у дідуся було запалення легенів. Сам казав…
— Правда, але душа моя не зшита з сотень тисяч атомів та молекул.
— З чого ж у такому разі твоя душа?
— Вона вилущилася з Божого розуму.
Сесілія задумалася, а тоді сказала:
— Моя душа, напевно, також. Хоч вона й складається з атомів та молекул, але, можливо, також вилущилася з Божого розуму.
Аріель відмахнувся:
— Як би там не було, небесних справ ми зараз не торкаємося.
— Ти обіцяв розповісти про небо…
— Небо ще почекає, Сесіліє. Коли йдеться про людську душу, ми дуже близько до неба.
Дівчинка глянула на стелю:
— Бабуся каже, що душа божественна.
— Твоя бабуся надзвичайно мудра.
— До того ж вона знає Біблію і усі саґи Снорре майже напам’ять.
— Ось воно! Знову!
— Що таке?
— Оте «напам’ять» є частиною великої загадки, про яку ми говоримо зараз. Ти задумувалася, що людський мозок — найзагадковіша матерія у всесвіті?
— Раніше — ні…
— Усі атоми твого мозку витворилися колись на одній зірці. Але згодом вони якось відфільтрувалися і стали тим, що ми називаємо «свідомістю». Людська душа, отже, тріпочеться у мозку, сплетеному з тонкого пилу, котрий якоїсь миті осипався з небесних зір. Людські думки і почуття без угаву граються на нитях того тонкого зоряного пилу, там, де усі нервові струни сплітаються докупи, щоразу по-іншому…
— Тоді, мабуть, у моєму мозку є трохи пилу з Вифлеємської зорі.
— В усіх передуманих тобою думках, в усіх твоїх спогадах.
Сесілія усе намагалася визирнути у вікно, а ангел говорив далі:
— Чудове, напевно, відчуття — бути живим мозком у всесвіті. Наче власний маленький універсум знаходиться в середині великого універсуму. Бо у твоєму мозку стільки ж маленьких атомів та молекул, скільки зір і планет у космосі…
Дівчинка перервала його розповідь:
— До найпотаємнішої моєї думки, певно, так само далеко, як до найвіддаленішої зірки у всесвіті.
Аріель кивнув:
— Різниця лише в тому, що мозок свідомий самого себе. Він завжди здатний оцінити власну діяльність. Таке неможливе на небесах. Та й всесвіт не може сказати про себе: «Я — це я». Для цього всесвітові необхідна допомога людини.
Вона переможно усміхнулася:
— Тут я з тобою погоджуюся: справді суттєва різниця.
Читать дальше